На коні й під конем. Блакитна дитина

Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тiльки дiд, а й померлий наглою смертю качур.

Отака моя доля

Сьогоднi ми збираемося в гостi.

Мама зодягла нам чистi штани та сорочки i наказала:

– Бiжiть, дiтки, погуляйте надворi, поки я зберуся.

І дiтки побiгли гуляти.

Ми знали, що оте мамине збирання тривае досить-таки довго, тому не боялися забаритись.

Вибiгши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вiрнiше, не штани, а великi перламутровi гудзики, що так i вигравали до сонця.

Аж ось iз сусiднього двору, стрибаючи на однiй нозi, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка пiдскакувала на нiй за кожним тим вистрибом, на плечах метлялися двi тоненькi, перев’язанi синенькими стрiчечками кiски.

Помiтивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликi, розбишакуватi очi ii так i вп’ялися в перламутровi гудзики.

– А в нас штани чистi, ага! – випнув Сергiйко пузце. – Ісолочки!

Сонька пiдiйшла, простягнула руку, покрутила гудзика на Сергiевих штанях.

– Ми в гостi йдемо, – додав я.

– Я щодня в гостi ходжу, – вiдповiла Сонька i пiдшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.

– А в мене новi штани! – вiв свое Сергiйко. – А в тебе немае!

– Захочу, так сто буде! – заперечила Сонька, хоч очi ii аж горiли вiд заздрощiв. – Я через увесь двiр на однiй нозi прострибала!

– Пхi, через двiр! Я по всiй вулицi прострибаю!

– А я через всеньке село!

– А я через усi села!

– А я через усю землю!

Далi стрибати нiкуди, i я, переможений, замовк.

– А в нас квочка на качиних яйцях сидить!

Тут нашим хвастощам настав кiнець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цiкаве.

– Бре!

– От i сидить! – не здавалася Сонька. – Хочете, покажу?

– Покажи!

Соньчине обличчя вiдразу стало хитре, як у лисицi:

– А дасте гудзика?

– Його ж треба вiдривати. Штани ж упадуть. А нам у гостi йти.

– А ми iншого пришиемо.

Спокуса побачити незвичайну квочку i жаль за гудзиком недовго боролися в менi.

– Тiльки спершу квочку покажи.

Ми потихеньку зайшли до клунi, де сидiла квочка. Сонячне промiння пробивалося сюди слiпучими смужками, i ми спершу нiчого не бачили, крiм яскравих стовпцiв, наповнених рухливим пилком.

– Он вона, – прошепотiла Сонька, показуючи в темний куток.

Вiдстовбурчивши крила, квочка сидiла у старому решетi непорушно, мов нежива.