На коні й під конем. Блакитна дитина

– А як же ти братимеш? – знову впадаю я в сумнiв. – Вiдро ж сюди не пролiзе!..

– Я кухлем, – вiдповiдае Ванько. – Ну, менi нiколи з тобою, – кидае вiн i знову береться за нiж.

Я вже з заздрiстю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться i собi покопати колодязь.

– Дай трохи покопати! Я ж тобi вчора давав подути у мiй свисток!

Ванько поступаеться мiсцем.

Минае досить часу. Ми вже встигли кiлька разiв помiнятися, в мене лоб теж уже не чистiший за землю, що вигортаеться з ямки. А води все нема та й нема.

Врештi Ванько каже:

– Тут, мабуть, джерела немае. Треба в iншому мiсцi копати.

Зводиться й роздивляеться навколо, вибираючи мiсце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.

– Менi треба йти.

– Куди?

– Купити того… Ну, як його…

З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!

– Нiчого, – втiшае мене товариш. – Ти зайди в крамницю, подивишся i зразу згадаеш.

– Може, i ти пiдеш? – з надiею дивлюся на Ванька: чомусь здаеться, що нам удвох буде легше пригадати.

Ванько вiдразу ж згоджуеться. Бере вiдро i простуе за мною.

В крамницi ми довго тупцюемо бiля прилавка.

– Оце?.. Оце?.. – тихенько штовхае Ванько, але я заперечливо мотаю головою.

Врештi в очi впадае дивовижна квасоля, насипана на тарiлку. Була вона незвичайного кольору; темно-коричнева, аж блискуча, i дуже велика. Такоi квасолi не було на жодному городi.

– Що то? – зацiкавився i Ванько.

Придивившись до папiрця, що лежав на тiй же тарiлцi, я повiльно прочитав перше слово: «Драже».

«Драже… Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!»

На радощах я забув навiть про здачу i купив на цiлого карбованця.

Ішли додому повiльно, бо Ваньковi заважала цеберка, а менi – чималий пакунок з отiею квасолею. Тiльки – що воно за квасоля? І чому мае таку чудернацьку назву – «драже»? І навiщо вона мамi?

Зупиняюся, дiстаю одну квасолину, обережно надкушую – i аж очi заплющую вiд нежданоi насолоди: квасоля виявилася до бiса смачною!

Ми пiшли ще повiльнiше, беручи по черзi по квасолинi.

І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали нашi кроки. Ванько навiть роздумав копати колодязь i вирiшив провести мене аж додому. По дорозi вiн кричав до зустрiчних хлопцiв:

– Дивiться, у нас драже!

Хлопцi пiдходили, заглядали до пакунка, i кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела цiла ватага.