І будуть люди

І будуть люди

Анатолiй Андрiйович Дiмаров

Великий роман (Фолио)

Пророчi слова великого Тараса, що «на оновленiй землi врага не буде, супостата, а буде син, i буде мати, i будуть люди на землi» стали непохитним перконанням i Анатолiя Дiмарова: останнiй рядок цього твердження вiн узяв за назву одного з кращих своiх творiнь. Хоч у ньому йдеться про найтрагiчнiшi сторiнки життя украiнського селянства перiоду колективiзацii-Голодомору, хоч до нашоi Незалежностi ще залишалися довгi десятилiття. Рiч у тiм, що беручись за написання роману, а це початок 1960-х, письменник уже позбувся облуди радянщини.

Зате вона цупко трималася за своi наративи – третину твору цензура скоротила. Нинi ця правдива iсторiя започаткувала нову сторiнку у своему життеписi: видавництво «Фолiо» перевидае ii без купюр, а недавня 12-серiйна екранiзацiя роману здобула визнання як перша в краiнi iсторична родинна сага.

Анатолiй Дiмаров

І будуть люди

© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1964, 2006

© О.

А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

* * *

Частина перша

Хто б мiг подумати, що Тетяна Свiтлична отак вийде замiж?

Десь позаду лишилося епархiальне училище – на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгими молитвами i короткими снiданками з пiсними, як обличчя начальницi, супами.

І з незмiнним глузливим прiзвиськом: «шльонки».

Воно прилипало разом iз формою. З першого ж дня, коли до батькiв виходила уже не iхня дитина, а незнайома дiвчинка, – в строгому платтячку, темному фартушковi, з переляканими оченятами, – аж до тiеi довгожданоi митi, коли доросла дiвчина зривала iз себе тiсну остогидлу форму, – вона була «шльонкою».

Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гiрким всеоб’емним змiстом. Досить було вимовити: «шльонка» – i вже нiчого не треба казати. Ним було сказано все. І що твiй татусь – не багатий священник, а бiдненький попик, своерiдний люмпен серед духiвництва Росii; що вiн не мав змоги вiддати тебе до гiмназii; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, – казенне; i суп, який ти iси, теж казенний, i лiжко, на якому ти спиш, – казенне; i навiть, здаеться, й повiтря, яким ти отут дихаеш, теж придбане на казеннi кошти, данi православною церквою для дiтей своiх обдiлених слуг.

Тож не дивно, що вона так i не прижилася в училищi.