І будуть люди

Якось, не витримавши, подiлився своiм планом з товаришами по каторзi:

– Я уб’ю нашого стражника.

– То й що з того вийде? – спитали в нього. Василь, збиваючись пiд хвилювання, став пояснювати:

– Я вб’ю цього… А iнший – другого… Так ми всiх iх i переб’емо: адже нас бiльше вiд них!

– А що ж далi, Василю?

– Що далi? А далi нехай кожен, хто гноблений, уб’е свого гнобителя, хай переб’ють усiх куркулiв, всiх помiщикiв, усiх панiв, фабрикантiв, генералiв та офiцерiв – отодi й не буде кому над нами збиткуватись.

– А як ви думаете це все зробити, Василю?

– Що зробити? – не зрозумiв питання Василь.

– Пiдмовити усiх каторжникiв, усiх ув’язнених, усiх робiтникiв, селян та солдатiв разом, в один день, в один i той же час убити по пановi, по фабрикантовi, стражниковi? Бо якщо ви уб’ете сьогоднi одного стражника, то завтра на його мiсце поставлять iншого, а вас стратять. Якщо робiтник заб’е якогось фабриканта, то на мiсце забитого сяде хтось iз його спадкоемцiв, а робiтника того теж спровадять на той свiт.

Значить, це треба робити одночасно, Василю. А як ви цього доб’етесь?

У Василя гаснуть очi. Вiн аж горбиться, пригнiчений непосильною задачею, що йому задали полiтичнi.

Отже, iм нема порятунку, все буде так, як i було, скiльки й свiт стоятиме.

А тi, помовчавши, щоб Ганжа цiлком осмислив усю абсурднiсть своеi iдеi, знову почали терпляче пояснювати йому, як треба жити на бiлому свiтi:

– Невже ви думаете, Василю, що нiхто не шукае шляхiв, якi привели б до визволення? Минали столiття, роки й роки, а люди тiльки тяжко працювали, помирали з голоду й холоду i нiколи не задумувались над тим, чи таке уже й справедливе наше життя, як про це твердять попи?.

.

До речi, а чи вiдомо вам, Василю, що в Росii були i е люди, якi дотримуються приблизно тих же поглядiв на методи боротьби, що й ви?

– Ага! – знову оживае Василь. – Отже, не я один дiйшов до такого простого плану. Виходить, е люди, якi думають так само, як i я.

– Не поспiшайте, Василю, не поспiшайте.

Цi люди, на противагу вам, вирiшили починати не з стражника, не з офiцерiв чи генералiв навiть, а з самого царя. Вони мислять собi так: нами тепер править лихий цар, вiн не хоче прислухатися до голосу поневоленого народу, отже, вб’емо його, щоб трон зайняв цар добрий, i тодi всiм нам одразу полегшае… Це були смiливi, самовiдданi люди, Василю, вони свiдомо йшли на смерть, але трагедiя iхня в тому, що йшли i йдуть вони хибною дорогою.