І будуть люди

Оксен поглядав на неi, на притихлих синiв i розчулено думав, шо вiн нiколи бiльше не жениться: от поставить на ноги синiв, знайде iм хороших роботящих жiнок, а собi – шанобливих невiсток, i заживуть великою дружною сiм’ею, розбудовуючи, якщо мала стане, хату, розширюючи, якщо тiснi стануть, своi володiння, а сестра, може, й справдi не знайде собi пари, то й слава Богу, бо хiба iй тут погано живеться, хiба хто може закинути йому, Оксеновi, що вiн коли хоч словом покривдив Олесю?

Та iдилiя тривала недовго: свати наче показилися – не знаходили iншоi дороги, окрiм тiеi, що вела до Івасютиного двору, i ще не раз i не два питав гiрко Оксен, чи подавати рушники, а потiм тулив до грудей, пестив сестрину голову, й iнодi, змучений тривогою за отi двадцять десятин, думав похмуро, що, може, було б уже краще, коли б Олеся вийшла замiж.

І хто його знае, може, отi невпиннi сватання й довели б Оксена до того, що вiн зненавидiв би рiдну сестру, може, й розiйшлися б вони ворогами, коли б не революцiя i коли б не Василь Ганжа, який повернувся в двадцятому роцi додому – таким же безсiмейним бурлакою, як i його далекий пращур, тiльки iз зовсiм iншими намiрами в неспокiйнiй, посiченiй ранньою сивизною головi.

Дивовижно й примхливо склалася Василева доля, i вiн сам не раз думав про те, що б iз ним могло статися, коли б вона склалась по-iншому.

Може, повернувся б iз каторги справжнiм розбiйником, озлобленим на весь свiт, що так несправедливо вчинив iз ним, погубив його молодiсть. Злигався б з такими, як сам, вiдступниками, лицирями великоi дороги, темноi ночi й глухоi пустощi. Рiзав би винного й невинного, грабуючи здобич, та й покiнчив би безславно життя на шибеницi, до останньоi хвилини своеi палаючи невигойною образою, чорною злобою до всiх «братiв во Хрестi», якi цькували його, як скаженого вовка.

А може, прийшов би з каторги з погаслими очима, з брезклим обличчям, i вчувався б йому щоночi похоронний брязкiт кайданiв, що не тiльки ноги та руки – душу сковували важкенними ланцями! Дожив би свого вiку, байдужий до всього на свiтi, нездатний уже нi радiти, анi печалитись, i, коли б вiн помер, мало хто й помiтив би, що не стало Ганжi, – повзала якась тiнь по землi та й зникла без слiду.