І будуть люди

 – i такою жагою любовi вiйнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням вiддати комусь свое дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав i заплакав.

Вiн плакав, i не соромився оцих своiх слiз, i думав про те, що вiднинi стане маленькiй сестрi своiй батьком, якщо тато зреклися ii.

З того дня Олесю наче хто пiдмiнив. До цього вiдлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволi вiдтавала, вперше за все свое коротеньке життя обласкана братом. Доки Оксен був у хатi чи порався по хазяйству в дворi, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього.

Стоiть i свiтить на нього пролiсковими очима своiми, а то пiдiйде, торкнеться його рукава, i Оксен розумiв, що сестрi бiльше й не потрiбно вiд нього, крiм оцього легенького дотику. А все ж спитае:

– Ти чого, Олесю?

– Так, – вiдповiсть, засоромившись, сестра.

– Ти б побiгла на вулицю. Дивись, як там весело бавляться дiти.

– Менi й тут добре, – заперечувала вона. – Я краще вам помагатиму, – i вже намагаеться пiдняти важку дошку, коли Оксен щось майструе, чи береться за вила, якщо вiн викидае гнiй з-пiд худоби, ладна й переламатися, аби тiльки догодити братовi.

Якось вона серйозно сказала:

– Знаете, братику, я нiколи не вийду замiж!

Оксен надув щоки, стримуючи смiх, вiдвернувся, вдаючи, що старанно розглядае новi граблi, якi щойно змайстрував. Потiм спитав:

– А то чому, Олесю?

– Бо тодi мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, – пояснила сестра. І, подумавши, додала: – Так що хай нiхто i не засилае сватiв!

– Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, – вiдповiв Оксен.

 – Тепер знатиму, скiльки садити отих гарбузiв, а то, не доведи Боже, не вистачить – наречених спроваджувати!

Але смiшки смiшками, а навiть жiнка помiтила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата.

– Немов якогось зiлля обпилася – без тебе й дихнути не може, – i з раптовими ревнивими нотками в голосi: – Так скоро за своею сестрицею i рiдних дiтей забудеш!

– Грiх таке казати, Варваро, – дорiкнув дружинi Оксен. – Вона менi рiдна сестра, батька-матерi в неi нема, то кому ж ii й пожалiти!

– Чи така вже й рiдна… – стулила пiсно губи жiнка, але тут Оксен так глянув на неi, що Варвара вiдразу ж прикусила язика, вiдiйшла мовчки до печi…

«Недобре тато роблять з Олесею», – думав тепер Оксен, лежачи поруч iз жiнкою.

Пригадував, як сестра чекала на батька, як розпитувала про нього, якi в неi були очi, коли Оксен якось розповiв, як тато воював туркiв, i жалко йому стало сестру, й образливо на батька.