І будуть люди

Той, виплеканий у мрiях, тато був чуйний i добрий, мав люблячi й ласкавi руки, цей же навiть не обiйняв, не усмiхнувся до неi: вiдшукав ii важким поглядом, якось аж сердито покликав:

– Іди сюди!

І коли Олеся пiдiйшла до нього, несмiлива (забилося серце й затерпли ноги), коли глянула прямо на тата пролiсковими своiми очима, вiн якось аж вiдсахнувся, прикрив ii очi широкою долонею, легенько штовхнув ii в лоба:

– Ну, добре… добре… йди собi, грайся, – так, наче дитина обпекла його своiми очима.

Бiльше нi слова не сказав iй. Не обiйняв, не приласкав, так наче зустрiв чужу дитину, а не рiдну дочку.

«Рiдну?» – перепитуе себе Свирид, i знову випливае перед ним непокiрне обличчя Олени, неприхованою ненавистю палахкотять ii очi, обпiкають слова: «Не ти менi чоловiк, а Василь…» «Так чия ж ти дочка: моя чи Василева?» – питае в думцi Свирид принишклу дитину, що сидить у кутку, як Божа кара, як вiчне прокляття. Що б вiн вiддав, аби тiльки взнати правду! Сьогоднi над могилою невiрноi жони стогнав-просив: «Скажи!» Але могила затято мовчала.

Тому й не слухав вiн, що каже йому син, тому й дратували його причепливi розпитування старого, який давно вже наiвся дитячого розуму, i Оксен кiнець кiнцем вирiшив, що тато просто натомився з дороги i йому треба вiдпочити.

То була неспокiйна, безрадiсна нiч.

Дiд ворушився на печi, бо все нiяк не мiг заспокоiтись, що Свирид не привiз додому сибiрськоi пшеницi, все гнiвався на синову некмiтливiсть.

Невiстка думала, шо в свекра – важка вдача i iй нелегко буде йому догоджати. Все мовчить та сопе, iнодi бовкне слово-друге, блимне вовчим оком – так i сипоне морозом поза шкiрою! Справжнiсiнький каторжник, тiльки й того, що немае на лобi тавра.

Олеся тихенько плакала, тепер уже зовучи в думках свою матiр, а не батька, який так обiкрав ii сподiвання.

До Свирида приходили спомини, ставали у головах, товпилися, заглядали у вiчi – похмурi, нерадiснi, а часто й страшнi. То вiн бачить труп Олени, i як у неi пiдвернулась рука, коли вона впала без духу. І як вiн не витримав – визволив оту руку, хоч знав, шо Оленi вже байдуже, iй уже не болить.