І будуть люди

Потiм ухопив кочергу, вискочив надвiр, аж застугонiли вслiд йому дверi.

Бугая заганяли до стайнi вдвох. Вiн глухо ревiв, пускав люту слину, неохоче задкував пiд рясними ударами.

В той же день батько запросив сусiдiв, повалив бугая, вдiв у нiздрю залiзне кiльце. Коли очманiла вiд болю тварина зiрвалась на ноги, замотала головою, розбрискуючи кров, батько сказав сердито синовi:

– Тобi б, лобуряко, отаке кiльце в губу! Найшов iз ким мiрятись дурною силою!

Оксен заклiпав очима, винувато промовчав. З бугаем бiльше не сходився, зате все частiше приносив iз вечорниць свiжi синцi: знайшов там собi гiдного супротивника.

Василь Ганжа походив iз стародавнього козацького роду. До цього часу ходили по хутору перекази про його далекого пращура – неймовiрноi сили козарлюгу, шо прийшов сюди пiсля того, як цариця Катерина зруйнувала Запорiзьку Сiч, та й поставив сяку-таку хатину якраз на тому мiсцi, де тепер живуть Ганжi, – за пiвверсти вiд Івасют.

До самiсiнькоi смертi не зрiкся той пращур запорозьких звичаiв.

Носив у лiвому вусi велику сережку, зняту з якогось бусурманина-турка: срiбний пiвмiсяць з чорними арабськими письменами, через день голив мiцну, як мiдний казан, голову, об яку пощербилася не одна ворожа шаблюка, брив свою головешку, залишаючи довгого оселедця, а коли пив мед-горiлку, то закладав вуса аж за вуха, щоб не полоскати iх у пiввiдровому келиховi.

Кiлька рокiв жив байбаком: полював по непролазних байраках звiра, ставив по озерах ятери, закидав на рiчцi, яка була тодi ще повноводою, сiтi i не хотiв знати нiякого в свiтi начальства, крiм Бога на небi, та й з тим, здаеться, не дуже панькався.

Якось зустрiвся йому на вузенькiй дорозi панок: пан – верхи, пращур – пiшки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою.

– Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! – закипiв вiдразу панок, наiжджаючи конем на козака.

– Та щось таки бачу, – вийнявши iз рота люльку, вiдповiв мирно козак. – Тiльки дуже дрiбне. Нiяк, пробачайте, не розберу: гiвно чи людина.

Оскаженiлий панисько махнув нагаем та й збив смушеву шапку iз голови пращура.

– А це вже, пане, так не годиться, – не втрачаючи спокою, мовив козак. – Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Сiчi, отак, пане, чоломкались! – За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згрiб панка з коня, спеленав його у залiзних обiймах так, що в того й очi рогом полiзли. – Христос воскрес, пане! – та й хряснув паном об землю.