І будуть люди

Згодом дiд пiшов спати на другу половину – через широкi сiни, вклали на печi й сина, залишились удвох. Свирид повiльно зняв сорочку, поклав на лаву, сiв на широку постiль, покликав жiнку, що все ще топталася бiля мисника – вдавала, нiби пораеться бiля давно перемитих тарiлок:

– Іди сюди.

Сидiв непорушний, важкий, розставивши ноги, – дивився, як повiльно пiдходить дружина, i несамовите бажання схопити, зламати – зробити iй боляче все бiльше оволодiвало ним.

Кiлька разiв стулив-розтулив широкi долонi, поворушив пальцями, спитав:

– Ну… як чоловiкову честь берегла?

– Свиридку, хоч лампу погаси, боги ж он дивляться! – простогнала вона, задихаючись-млiючи в його ведмежих обiймах.

– Хай дивляться: зi своею, не з чужою, – буркнув крiзь зуби.

Потiм вона цiлувала його в широкi волохатi груди, щось шепотiла, гаряче i вдячне, а вiн лежав, натомлено розкидавши руки, задоволений i водночас розчарований: десь глибоко в серцi все ще гнiздився образ красунi з чорними як нiч очима i чистим наче гiрська вода обличчям.

Так i не змiг навернути свого серця до жiнки. За сiмнадцять рокiв життя не обмовився до неi жодним ласкавим словом, не подарував ii усмiшкою. Сам упрiгся в роботу, впрiг i ii, зубами вгризався в хазяйство, що росло-ширилося з кожним роком, вищало, бекало, мукало, – розкривало голоднi пащеки, не давало спокою нi вдень нi вночi.

Померла вона в тридцять шiсть рокiв, пiдiрвавшись важким гнiтом. Затiяв у той час Свирид збувати в мiсто сир, збирав у великi бочки, а щоб краще зберiгався, тримав пiд гнiтом. Припер звiдкiлясь двопудову кам’яну брилу, буркнув коротко жiнцi: «Оце тобi гнiт», – i вона доти висаджувала його на високий край дiжi, доки одного разу злягла та вже бiльше й не встала.

Свирид недовго ходив удiвцем: знову ожив йому в серцi збляклий образ красунi, почав насипатись ночами, ввижатись серед бiлого дня. Цього разу вiн уже не гнався за багатим посагом, – багатства, слава Богу, вистачало й свого, – привiз iз сусiднього села синьооку красуню, справив пишне весiлля.