І будуть люди

Пiшов Свирид на вiйну жонатим чоловiком, вiд молодоi, ще й не долюбленоi як слiд жiнки, висватаноi на далеких хуторах заради багатого посагу. Привела жiнка на iхнiй двiр пару волiв, корову, овець, привезла повен вiз усiлякого начиння для домашнього вжитку, нову мальовану скриню на мiдних колiщатах – небачене досi нововведення мiсцевого коваля. Свирид скоса позирав на подзьобане вiспою обличчя дружини, але дiд тiльки поворушив сердито бровами, i син вiдразу ж скорився, загнав аж на дно серця вимрiяний образ красунi з чорними як нiч очима, з чистим як вода лицем, обiйняв немилу жiнку за перелякано зсутуленi плечi та й повiв у комiрчину, де вже була приготовлена постiль молодим, – пiд холоднi, вимушенi ласки.

І не п’янило, не дурманило розпаленi голови лугове запашне сiно з любистком та м’ятою, щедро настелене свахами, щоб родилися дужi сини та красунi дочки, не шукали одне одного гарячi жадiбнi руки: чужими лягли у постiль, чужими i встали, тiльки ще мiцнiше зiмкнулися твердi Свиридовi губи, а на душi смоляним накипом застигла образа на батька.

Повернувся Свирид iз тiеi вiйни з двома медалями – за «прiмерную храбрость». Сатанiв у бою, пер ведмедем на нехристiв, перехопивши рушницю за дуло, молотив нею, як цiпом, – тiльки бритi лоби трiщали пiд ударами несамовитого гуяра!

Але не тiльки ратними подвигами горiло Свиридове серце: з кожним днем важчав його ранець. Хазяiновита Свиридова рука не лишала нiчого, що змогло б придатися на хазяйствi удома.

На постоi в одному мiстечку стояв Свирид на вартi – пильно вдивлявся у нiч. Раптом у кiнцi вулички мелькнула згорблена тiнь, тулячись до високоi глинобитноi стiни, почала скрадатися до мiських ворiт. Свирид закричав: «Стiй!», – тiнь пiдстрибнула – помчала вздовж вулички. Ударив пострiл, тiнь зламалась, пiшла боком-боком та й упала на кам’яну нерiвну брукiвку.

Поки прибiг сполоханий пострiлом караул, Свирид встиг обнишпорити забитого турка. Пiд халатом на широкому поясi намацав шовковий кисет, набитий чимось важким, рвонув – весело дзвякнув метал. Тремтячими пальцями розстебнув гудзики кiтеля, забгав знахiдку аж на дно велетенськоi пазухи.

Ледве дочекався змiни варти. Таемничий кисет пiк йому шкiру, давив вагомо на живiт: весь час нагадував про себе.