І будуть люди

– Що ти робиш, божевiльний! – жахаеться Таня, – Адже можуть зайти!

– Не зайдуть… iхнi конi?

– А то чиi!

– Гарнi конi.

Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутiй шиi, перебирае пальцями гриву, i якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.

– Ти що думаеш робити?

– Нiчого, – загадково посмiхаеться Федько. – Полiзу ще на горище – погрiюся. А ти наготуй менi щось на дорогу поiсти. Та гляди, – дома нi слова!

Таня лише кивае головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братовi i тепер думае тiльки про те, як би непомiтнiше винести з хати iжу.

Прийшла до стайнi вже в сутiнках. Конi спокiйно хрумали сiно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

– Федю!.. Федю!..

Брат котом зiскочив додолу.

– Ти чого так довго возилася? – спитав невдоволено, беручи хлiбину, добрий шмат сала, пирiжки з капустою й м’ясом.

– Не могла. Отi двое все сидiли за столом: то обiдали, то домовлялися з татом про молебень…

– Молебень?.

. Ось ми iм устроiмо молебень, дай тiльки час!

У темрявi Таня не побачила – здогадалася, як усмiхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопiв, жуючи пирiжок, спитав:

– А зараз що вони роблять?

– Полягали спати.

– То й нехай собi сплять. А ти от що, Таню… – Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув iй у обличчя: – Буду я звiдси тiкати. Як тiльки стемнiе, ти виведеш менi за ворота коня… Виведеш?

– Виведу, – покiрно погоджуеться Таня. – Ваську?

– Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйствi пригодиться.

Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впiймати на ньому!.. Тiльки чуеш: веди обережно, щоб нiхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуеш?

– Чую, – вiдповiдае Таня i вже мало не плаче.

– Ти чого? – помiчае отi невидимi сльози брат. – Боiшся?

– Боюся, – чесно признаеться сестра. – І… i Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.

– Не заберуть.

– Заберуть.

– То кого тобi жалкiше – Ваську чи брата? – спалахуе Федько, i Таня, присоромлена, бере брата за руку:

– Я виведу коня тобi, Федю!

– Та не зараз, а як зовсiм стемнiе, – охолоджуе ii брат.

 – Я за ворiтьми тебе чекатиму. А як я поiду, то ти й цих випусти на подвiр’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самi вийшли… Чуеш?

– Чую, Федю.

Ледве дiждавшись, поки зовсiм стемнiло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зiйшла з ганку, оглянулась, прислухалась: нiде нi душi.

Надворi – морозно й тихо.