І будуть люди

Мама приходила вiд дiда з червоними очима, часто сякалася в фартух i щось примовляла до себе, а пiсля обiду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», пiдкликала дiтей, давала iм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкi, на салi засмаженi, перепiчки i тихенько наказувала:

– Понесiть, дiтки, своему дiдусевi. Та коли вертатиметесь, то стережiться, щоб тато не побачив.

Дiд сидiв на лавi – умитий, розчесаний, у свiжiй татовiй сорочцi, урочистий, як Бог. Приймав вiд дiтей обiд i надiляв iх гостинцями.

– Оце, дiтки, землянi горiхи, вони за окияном ростуть.

А пiд кiнець – по копiйцi. Копiйки – новi, наче дiд оце щойно iх накарбував.

Дiти, завмерши, чекали, поки дiд пообiдае. Потiм пiдсiдали до нього, нашорошували вуха.

– Оце, дiтки, був я на Капказi, – починав свою розповiдь дiд – Там го-ори – на чому тiльки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують… А мерик, вiн, сучий син, пiд землею сидить!..

Пiзнiше зрозумiла Тетяна, що «мериками» дiд називав американцiв. Тодi ж думала, що мова йде про чортiв, якi живуть на «Капказi»: нарили вони там собi нори та й чатують на чесних людей.

Найбiльш захоплено слухае старого брат Федько. Чорнi циганкуватi очi його так i свiтяться, губенята нетерпляче посiпуються.

– От виросту, я теж по свiту пiду, – нахваляеться вiн. – Тiльки я, дiду, пiшки не ходитиму. Я на конi буду iздити!

– Де ж ти, Федьку, коня собi вiзьмеш? – цiкавиться дiд.

– Украду!

– Оце молодець! Зразу видно, що добрий козарлюга росте, – гладить дiд непокiрне смоляне волосся на головi онука, i не розбереш – жартуе вiн чи говорить серйозно.

У Федька – «дiдова кров», про це знають усi. Сестри – бiлявi, з м’якими рисами обличчя, з лагiдними очима, схожi на батька, Федько ж – як чортеня: смаглявий, гарячий, нестримний у рухах, розсердиться – так iскри очима i креше. І якщо тато нiколи й пальцем не доторкнувся до дочок, то син не раз доводив його до грiха.

Вперше тато дуже побив його, коли Федьковi йшов восьмий рiк. Прибiг сусiд, постукав у дверi:

– Панотче, йдiть та рятуйте свого малого!

Тато, як лежав на канапi в пiдштаниках, так i вискочив надвiр:

– Що з ним?

– Та прибiгли вiд Хоролу моi, кажуть, що Федько iз циганами злигався, мандрувати з ними збираеться!

Тато вдягнувся уже на вулицi – на бiгу.

Циганський табiр висiявся барвистими шатрами на утоптаному мочарi понад рiчкою.