І будуть люди

Все для них було вирiшене, все пiзнане, раз i назавжди, з такою наiвною i генiальною водночас простотою, що культурнiй, високоцивiлiзованiй, омiщаненiй Європi лишалося тiльки дивуватися, жахатись, захоплюватись i молити своiх захирiлих божкiв, щоб отим божевiльним i справдi не вдалося роздмухати «пожар мiровой».

Отакi були Федьковi знайомi, що приходили разом iз ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху панiку.

Але, окрiм цих небажаних та незваних гостей, появлялися в iхнiй хатi й iншi гостi, яким були радi i тато, i мама, i Таня.

Майже щотижня навiдувався Вiталiй. Приiздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи вiжки: наймит його, збаламучений революцiею, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришiв.

Дiвер заiжджав прямо на подвiр’я, зiскакував на снiг – високий, ставний, вродливий, бiльше схожий на офiцера, анiж на священника, сам розпрягав коня, заводив до стайнi.

– Ми б уже, Вiталiю, самi, – бiдкалася мама, метушачись коло шанованого гостя.

– Нiчого, мамо, ви не турбуйтеся, – вiдповiдав весело зять. – Ось кiнь трохи охолоне, а потiм Таня напоiть його, а тодi вже й пiдемо до хати… Ну, як тато?

– Ой, погано йому, сердезi, погано… – починала свою тужливу пiсеньку мама, Таня ж хапала вiдро i вiтром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися дiверовi.

Обледенiлий зруб горiв проти сонця, наче велетенський дiамант. Весело скрипiв журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвенiла, стiкаючи з повного вiдра, вода, так наче вона на льоту замерзала i падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками.

– Вже… принесла… – видихае вона, сяючи на гостя радiсними очима.

– Чого ж ти отак бiгла, шалапутна! – докоряе iй мама. – Влетiла, як той вiтер, у мене аж серце з переляку зайшлося!

– А вам, Таню, кланялися.

– Хто?

– Оксен.

Наморщивши лоба, Таня намагаеться пригадати, де вона чула це iм’я.

– А пам’ятаете, як ви влiтку iздили в Яреськи?.. Сусiда свого – пам’ятаете?

Аж тепер пригадуе Таня ласкаво-уважнi очi, тихий голос, пшеничнi вуса.

– Чомусь вiн став часто вас iзгадувати, – каже далi лукаво дiвер. – Як зустрiнемось, так i питае про оту гарну панночку, що сидiла з ним поруч.

Тут уже зацiкавлюеться й мама.