І будуть люди

Таня спершу чатувала бiля нього, вiдганяючи зелену набридливу муху, а потiм звелася на занiмiлi ноги, тихенько вiдiйшла, оглянулась.

Глибока балка прорiзала степ, десь починаючись i десь кiнчаючись, вкрилася густою м’якою травою, пустила посерединi рiчечку – веселий дзюркотливий струмок, затiнений вербами. Таня лягла на траву, заглянула у воду. Немов крiзь надзвичайно чисте скельце бачила вона дно, все з бiлого пiску, що прослався вузенькими хвильками, вiд чого здавалося, що й дно теж тече, тiльки назустрiч водi.

А над усiм цим провисае тиша. Така предковiчна й глибока, що все тоне в нiй, розчиняеться безслiдно, i навiть Васька застигла, омита нею, лише вряди-годи кивне головою, пустить райдужним спалахом слину.

Тато прокинувся сам, коли тiнь пересунулась на рiчку i йому припекло добре в обличчя. Устав, потягнувся, потер спину:

– Щось я, дочко, промерз. Видно, сирiстю мене протягнуло. Ану потри менi отут помежи плечима.

На другий день тато захворiв. Жалiвся на важку голову, дихав хрипло i тяжко, а потiм i зовсiм знепритомнiв – почав марити. Лiкар сказав незрозумiле страшне слово: «пневмонiя», наказав прикладати гiрчичники, тримати в теплi.

– Як же ти, дочко, не вберегла тата? Хiба ж можна було на сирiй землi спати!

Таня ходила з червоними очима.

Одужував тато довго. Ще бiльше схуд, в яснi днi виповзав надвiр, жадiбно тягнувся до сонця, немовби якась слабка, зламана стеблина, сухо покашлював. Кашель той так i залишився, вiн спершу непокоiв сiм’ю, викликав тривожне побоювання за татове здоров’я, потiм до нього звикли, i коли через багато рокiв Тетяна згадувала тата, то завжди iй лунав його сухенький несмiливий кашель.

Неохоче, ох, як неохоче вiд’iжджала цього року Таня в училище! Вона немов передчувала, що незабаром стануться подii, якi перевернуть усе догори дном.

Цього разу начальниця не закликала молитися за новий уряд, що виник у далекому Петроградi. Видно, мала iз ним своi порахунки, бо вiд сухоi чорноi постатi ii так i вiяло холодною зневагою до представника того таемничого уряду.