І будуть люди

«А чия то пiшла?»

«Та то ж молодша дочка священника Свiтличного! Ви хiба не впiзнали?»

«Та де ж таку красуню впiзнати!»

«Е, не кажiть! Що красива, а що й розумна: закiнчила епархiальне училище в Полтавi i оце приiхала до нас учителювати».

«Учителювати! Те-те-те… Отака молода i вже вчителька!..»

Таня аж млiе, слухаючи отi уявнi голоси. Променiе очима, малюе картини – одна принаднiша вiд iншоi, аж доки мама застае ii за отим заняттям.

– Та чи ти, дочко, сказилася, чи тебе хто наврочив? Дивись менi, що воно робить: сiло й сидить, як той статуй! А мак хто за тебе потре? На шулики ж перша миску пiдставиш!

Вiдiгнавши спокусливi мрii, Таня притьмом береться за мак: де ще та сукня, i рукавички, i парасолька, а мама – поруч i вже он зирить за вiником.

Тож, вхопивши качалку та затиснувши величезну макiтру, вона починае запопадливо терти мак. Так запопадливо, що макiтра не витримуе та й розсiдаеться в неi помiж колiнами.

Плакали шулики, плакала й Таня. І зовсiм не вiд легкого маминого вiника, а вiд чогось iншого, що накотило на неi, здавило за горло.

А може, ще й вiд того, що мама нiяк не хоче зрозумiти ii i вже утiшае, притискаючи доччину голову до м’яких теплих грудей:

– Та годi тобi, доню, так побиватися! Пiдемо ось на базар та купимо ще бiльшу макiтру.

Що вiдповiсти на отакi маминi слова? Хiба що всмiхнутися крiзь сльози та нищечком пожалiти маму, що давно вже, зiстарiвшись, забула про дiвочi безпричиннi плачi.

Повертаючись iз зимових канiкул, повезла Тетяна в училище нарум’яненi морозами щоки, невгамовний апетит i тугу по рiдному дому.

Та ще надiю на зустрiч з Олегом.

Надiя ця – крихка i тоненька, як крижинка на маленькому придорожньому озерцi пiд час перших осiннiх заморозкiв. Високi ботинки класноi дами вiдразу ж трощать ii, жорстоко й безжалiсно: революцiя нiчого не змiнила в училищi, «шльонки» лишилися «шльонками», отже, якщо й виходитимуть вони до мiста, то тiльки в колонi, тiльки парами, тiльки пiд недремним поглядом своiх виховательок.

– А поки що пройдемось до церкви та помолимось, дiти, за здравiе Тимчасового уряду i нашого славного воiнства, що куе перемогу над ворогом. Іще хочу звернути увагу ученицi Свiтличноi на те, що вона в останнiй час стала дуже неуважна на уроках. Про щось собi думае, не слухаючи вчителiв, а коли ii спитають – вiдповiдае не до ладу або ще гiрше – не вiдповiдае зовсiм. Чи ученицi Свiтличнiй, може, набридло вчитися? – запитуе в’iдливо класна дама.