І будуть люди

Вiтром промчала вулицею, зупинилася посеред широкого вигону: сине галiфе з червоними генеральськими лампасами, кожушок (як не лусне на грудях), при боцi шаблюка й наган, ще й висока, хвацько заломлена шапка з решетилiвських смушок. Скомандувала зiбрати молодиць, що колись провiдували ii з рогачами та качалками, – i пiшла потiха на всеньке село!

– Вiкна, дорогенька сеструньцю, била?

– Та до вас же, Маринко, чоловiк мiй ходив, – холонучи всiм тiлом, вiдповiдала «сеструньця».

– А чого вiн до мене ходив?

– Та то вже вам краще знати.

– Бо ти пiсна, як черствий корж, то куди ж чоловiковi дiватися! То замiсть того, щоб прийти до мене та любенько повчитися, як чоловiка бiля себе тримати, ти коси менi видирала?.. Ану, хлопцi, вiзьмiть оцю дурепу та всипте iй жару, щоб не дрiмала пiд чоловiком!..

І брали нещасну Хвеську – Мокрину – Федору, i клали мало не пiд копита Марининого коня, й оголяли те тiло, що його грiшно й на свiт Божий показувати, хiба що сварячись iз сусiдкою, та й сипали жару, аж свистiли нагаi.

Отак вiдплатила за побитi вiкна Марина та й помчала геть, залишивши посеред вигону похриплих вiд крику жiнок. І ще не встигли зарубцюватися слiди вiд нагаiв, як у село прикотилася звiстка: десь бiля Псла найшла свiй безславний кiнець весела Марина.

Наздогнали бандитiв червонi курсанти, загнали на високий берег, i тiльки Марина здибила коня, щоб стрибнути з високоi кручi в рiчку, як чмокнула куля в бiле чоло – i не стало молодицi, i зогнило в наспiх виритiй ямi пишне тiло, що у всеоб’емнiй щедротi своiй солодкою отрутою поiло не одного чоловiка.

А хата ще довго стояла, як вiдлучена, на краю села – порожнiла вибитими шибками, чорнiла запрiлою стрiхою, i вночi ii боязко обходили люди: хтось наче бачив, як мертва Марина приiжджала туди на конi та й заходила досередини, не iнакше як любитися з нечистою силою.

Тож в оту хату й переселив Гайдука комнезам. І хоч хазяйновита Гайдучня за одне лiто довела ii до пуття: вставила рами i шиби, обновила дверi й стрiхи, звела нову клуню i хлiв, виплела з гнучкоi лози такий високий тинище, що як проходить мимо дядько – тiльки краечок гостроверхоi шапки видно з двору, пустила на туго нап’ятому дротi такого кудлатого чорта, що горло рвав собi ланцюгом, коли хто чужий заходив iз вулицi, – хоч усе до ладу й привели Гайдуки, однак не мiг простити старий революцii анi забраноi хати, нi вiдкраяного поля, нi зведених коней та волiв, що тепер гнуть своi горби на голоту.