І будуть люди

Колись, мрiючи про майбутне замiжжя, уявляла Тетяна Свiтлична собi його так: висока бiла церква з веселими дзвонами, мармурова паперть з рожевими схiдцями, i вона опускаеться ними, легенько ступаючи в золотих черевичках.

Вимрiяна церква в плинi дiвочих рокiв зазнавала певних метаморфоз – не мiнялися тiльки дзвони: з дзвiнкоi стоголосоi мiдi, з нiжного срiбла та щирого золота, бо тiльки такi були гiднi ii прийдешнього шлюбу.

Колись, мрiючи про власне замiжжя, бачила себе Тетяна обiруч з високим ставним юнаком, елегантно вбраним у чорний костюм.

Чорнi лакованi черевики вiдбивають золотий блиск ii черевичкiв, дужа рука ласкаво i мужньо пiдтримуе ii на отих сходах, закохане обличчя вiддзеркалюе кожен порух Таниного лиця, бо ж вiн не бачить нiкого й нiчого, крiм чарiвноi своеi дружиноньки.

Спершу юнак той не мав певних рис. Просто був носiем «iдеi», що опановувала Танину легковажну голiвку, певним фоном, без якого вся ота весiльна картина була б неможливою. З роками «вiн» став набирати конкретнiших рис.

То був дуже подiбний до вчителя iсторii, якому вона колись пробувала подарувати серветку. То молоденьким офiцериком з такими симпатичними вусиками, що Таня ладна була розцiловувати iх з ранку до вечора. То, пiсля замiжжя сестри, – Вiталiем з його неземноi краси обличчям. І, нарештi, Олегом.

Тут шлюбний юнак набув найконкретнiшого втiлення. Вiн просто-напросто не мiг уже бути кимось iншим. Нiколи. Нiким. Тiльки Олегом.

І ось весiльнi дзвони лунають над нею – чому ж вони наче вiдлитi з найтемнiшоi мiдi? Де подiлося срiбло i золото, що своiми ясними, веселими, сонячними вiдтiнками мали скрасити оце похоронне вибемкування? Чи, може, невiдомий майстер у хвилину розпуки домiшав у цi дзвони металу, з якого кують ланцюги та кайдани?

Ось поруч iз нею iде ii чоловiк – чому ж вiн чужiший чужого? Який злий чаклун пiдмiнив iй Олега, вiддав ii в руки людини, що годиться iй хiба що в батьки?

І Таня вже рада, що немае отiеi вимрiяноi мармуровоi папертi з рожевими сходами, нi високоi бiлоi церкви, бо ii серце наче пов’язали чорненькою хусткою монастирськоi сестри- черницi.

Вiдразу ж iз церкви пiшли провiдати тата.

Благословивши дочку на гiркий цей вiнець, тато невдовзi помер: вiн наче боявся, що не витримае – пожалiе ii, i тому поспiшив заховатися вiд Танi в могилу. Поховали його не бiля церкви, де лежали всi священики, а посеред парафiян, – така була остання татова воля. «Ви ж покладiть мене серед людей, менi там буде веселiше лежати».