І будуть люди

Вiн робив усе, щоб росло, мiцнiло iхне хазяйство з року в рiк, i кожен Івасюта мiг твердо покластися на оцього надiйного, прихильного Бога.

– Так за що ж ти караеш нас зараз, Господи всемилосердний та всемогутнiй, чим я, раб твiй, провинився перед тобою, що ти наслав на мене оцю совдепiвську сарану, яка буде вiднинi жерти мiй хлiб, випасати на моiх луках свою сухоребру худобу? Чим я не догодив тобi, Господи, що ти дав волю отому безпалому сатанi знущатися з мене? Скажи менi, Боже, скажи вустами свого слуги, якщо я недостойний чути твiй глас!.

– А чи не забагато ви хочете знати, Оксене, в гординi своiй? – голос отця Вiталiя, завжди такий м’який та ввiчливий, нинi лунае суворо й осудливо. Строге, iконописноi краси обличчя повернене просто до Оксена, i великi очi мерехтять докором. – А я думав, Оксене, що ви твердiшi у вiрi своiй…

Оксен стоiть розгублений посеред великоi свiтлицi. Признатися, не на таку вiдповiдь сподiвався вiн, несучи, свою скривджену душу до батюшки.

Молився ж перед цим гаряче й щиро, так, як, може, молився тiльки в дитинствi.

У свiтлицi – спокiйно i тихо. Книжковi шафи тьмянiють золотими корiнцями, м’якi фотелi й стiльцi, м’який килим на пiдлозi i м’яке, розсiяне темно-зеленими завiсками денне свiтло, що не змагаеться, не забивае, а гармонiйно доповнюе тихе свiтло лампади перед образами, непоспiшливе, приглушене цокання великого, в темному горiховому футлярi годинника – все це схиляе до неквапних рухiв, спокiйних продуманих слiв.

– Сiдайте, Оксене, – запрошуе отець Вiталiй, бо Оксен все ще стоiть, вражений несподiваним докором панотця.

Коли Оксен сiв – притулився на м’якому стiльцi, отець Вiталiй пройшовся по кiмнатi раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борiдку (ах, як ii любила цiлувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя.

– Не знаю, що вам, сину мiй, вiдразу й сказати, – почав отець Вiталiй, сiдаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його колiна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями – Всi ми тепер як слiпi, скривдженi дiти, що збилися з дороги: нiяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насмiхаються, а ми мусимо мовчати. Нас закидають камiнням, а ми не смiемо й руки пiднести, щоб оборонитися.