Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Якщо й вiзьмуть Ашота, то тiльки мертвого…

Й Івась дивився на Ашота – очi горiли!

Ой, вояки ви моi дорогi!..

Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалi, де б iх нiхто не пiзнав, а там уже якось воно буде: свiт же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться нашi («А чи повернуться?» – думка ехидна. Тетяна аж головою мотала, ii вiдганяючи), переждуть лиху годину, а тодi знову в Тарасiвку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочi не потрiбнi були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тiльки якийсь притулок знайти.

Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрiлiй соломi. Та воно, може, й краще: нiхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неi, вона i в печi навряд чи горiтиме, – тiльки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать пiд самiсiньким вухом, i чимдужче темнiшае, тим заповзятiше возяться. Здiйняли нарештi такий шарварок, що навiть Івась пiдхопився: замолотив сердито кулаками по соломi. На хвилину мов стихли, а потiм знов за свое.

– А ти не прислухайся! – пораяла Тетяна синовi.

– Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самiсiньке вухо!

Врештi не витримали: набрали по оберемку соломи, послались у бур’янi, од скирти подалi. Івась i тут не мiг довго заснути: крутився, вертiвся, потiм тихенько спитав:

– Ma, а гадюки тут е?

Минулого лiта наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) i вiдтодi iх дуже боявся.

– Спи: нема тут гадюк.

– А де вони е?

– Бiля води. По болотах.

Івась помовчав, певне, роздумуючи, вiрити чи не вiрити, – мабуть, повiрив, бо спитав зовсiм про iнше:

– Ma, а ми завтра будемо iсти?

– Будемо… Спи…

Покрутився, затихнув.

Спав i Ашот, обiйнявши гвинтiвку. А зорi, лiтнi, великi, яснi, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скiльки зiрок, скiльки свiтiв – кiнця-краю не видно! І серед них, мов пилинка – Земля: здригаеться в конвульсiях воен. Навiщо? Для чого? Невже люди не розумiють, що життя iхне – мить, спалах, секунда нiкчемна супроти оцiеi ось вiчностi? Так нащо ж iще його укорочувати, мучити i вбивать одне одного?

Важко було все те збагнути Тетянi: ось тут, перед лицем неосяжноi вiчностi.

З-за обрiю виткнувся мiсяць: повний, мов iз мiдi почищеноi. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось свiтло примарне, iз казки неначе. Дзвоники якiсь зателенькали – нiжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетянi? Пiдклала пiд голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очi.

Проснулася од якогось звуку. «И-и-и!.. И-и-и!..