Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Їй так захотiлося подивитися на нього, так захотiлось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона пiдступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сiрiючу пляму синового лиця, ii пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину… «Та що я собi думаю! – схаменулась вона, бо, здавалося, знову цiлiсiньку вiчнiсть простояла, притиснувши подерте полотно до грудей. – Та свiтатиме ж скоро!» Тетяна гарячково стала в’язати вузли, а полотно вислизало з вузлiв.

І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук.

Звук доносився од единих дверей, що були в холоднiй. Хтось спускався по той бiк, обережно i тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло… якийсь час не було нiчого чутно… потiм крок… iще крок… все ближче i ближче… зашелестiло, зашкрябало в дверi…

Тетяна зовсiм уже занiмiла, в неi, здавалося, перестало битися й серце. А по той бiк дверей щось слiпо тикалося, потiм стукнуло, дзвякнуло – металом об метал, заскрипiло iржаво, з натугою, дверi стали прочинятися, жалiсно повискуючи, хтось iх пiдштовхував обережно й тихо – на темному тлi ширшала й ширшала ще чорнiша щiлина.

Ось вона перестала розширюватись, затужавiла, натомiсть зашурхотiло, протискуючись – якась невиразна постать, чорна тiнь на темному тлi. «Хто там?» – хотiла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, iй здавалося, що вона уже марить.

– Учителька!.. Учителька!..

Тiнь ii докликалася!

Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, i слина застряла iй у горлi.

– Учителька! – Тiнь пiдступала все ближче, темна, розколошкана тiнь, зiбрана в невиразний згусток. – Ти що: не живий?

Аж тепер Тетяна впiзнала Ашота.

– Давай, буди свого сина… Ти що, неживий?.. – Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: iй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.

– Тихо давай… – Ашот обiйшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем. – Ей, джигiт, уставай!.. Тiкать нада… Давай, уставай!

Івась пiдхопився, синiв той порух привiв Тетяну до тями.

Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:

– Ашот!.. Ашот!..

Сльози так i бризнули iз сухих досi очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, i Тетяна не могла нiчого з ними зробити…

– Е-е, нащо, – вивiльняв руку Ашот. – Тiкать треба, швидко треба… Давай, джигiт! – Ухопив вiльною рукою Івася, який уже зiскочив iз нар. – Давай!

Пiднялися з пiдвалу. Тетяна вже трохи оволодiла собою – не плакала.