Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Нiмцi прийшли сюди назавжди, на вiчнi часи, вони будуть тут господарями, i ми, якщо хочемо вижити, повиннi до них пристосуватися…

– А народ? – спитав тихо Васильович.

– Що – народ?

– Люди?.. Люди нашi куди подiнуться?

– Можете не переживати за ваших людей: нiмцям будуть потрiбнi робочi руки. Той, хто працюватиме чесно й вiддано, той буде жити. Решта ж… – І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змiтав оту решту з землi.

Пройшли мимо школи. Сумноi, порожньоi, в якоi аж стiни посiрiли.

– Школа? – спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.

– Та школа ж, – зiтхнув Васильович.

– Учителi лишилися?

– Та е кiлька…

– Учителям давати найважчу роботу! – сказав жорстоко Гайдук. Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролiвцi, коли вiн ще був начальником районноi полiцii, а Приходько приiжджав клопотати про школу. – І забудьте всi вашi прожекти! Викиньте iз голови! Тут вам нiякi бургомiстри не допоможуть – Бач, уже знав, що Васильович ходив i до бургомiстра. – Поки нiмцi остаточно не переможуть бiльшовикiв, про школи нiчого й думати!

– То що: дiти так i ростимуть неграмотними?

– А навiщо iм грамота? – спитав Гайдук роздратовано.

– Воно-то так, – зiтхнув знову Васильович. – Тiльки не всiм судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато…

– А iншим i грамота не допоможе! – перебив Гайдук. Якийсь час iшов мовчки, потiм продовжив: – Цей народ спершу повинен пройти iншу школу: школу покори i послуху, а тодi вже думати про якусь там науку… І всi бiльшовицькi пiдручники зiбрати й спалити! Усi до одного!.

Вийшли за село, пiднялися на узвишшя. В степ, що розплеснувся, рiвний, як стiл, од краю до краю… Земелька. Земля. Родючий масний чорнозем, якого не знайдеш у цiлому свiтi. Ласий шматок для всiлякоi поганi. Васильович дивився на запустiлi поля, де ранiше пiднiмалися – дружно пшеницi та жита, – такою густою, такою пружною щiткою, що картуза кинь – не прогнеться, а тепер ростуть бур’яни – вовчi притулки… Васильович дивився на все оце запустiння i дикiсть, i його серце краялося болем, i вiн сам у себе допитувався, чи надовго це, i не знаходив вiдповiдi.

Гайдук же, дивлячись на запустiлi поля, питав роздратовано:

– Зорать не могли?.. Засiяти?..

– А чим? – вiдповiв Васильович. – Лишилося ж кiлька коней, та й тi покалiченi. То не знали, за що в першу чергу й хапатися.