Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Нiмець засопiв, мов йому забракло повiтря, неспокiйно засовався, червона шия, здавлена тугим комiрцем, враз змокрiла од поту, i Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упiзнав його Вiллi чи нi, бо жоден м’яз не здригнувся на обличчi високого гостя. І невiдомо, чого б вiн зараз дужче хотiв: щоб Вiллi його упiзнав чи так i лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитае з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нещадно?

Тому навiть не пробував пiдiйти до штурмбанфюрера пiд час перерви.

Вiллi, однак, упiзнав, а може, знав про Гайдука – ще перед поiздкою в Хоролiвку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.

– Пане начальнику полiцii, вас просять зайти у приймальню!

Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, пiднявся на другий поверх, зайшов до приймальнi.

Тут сидiло повнiсiнько нiмцiв, чекали на виклик. Секретар, як тiльки уздрiв Гайдука, пiдняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.

– Зайдiть.

Штурмбанфюрер зустрiв його на порозi. Розвiв широко руками, приязно всмiхнувся.

– A-а, старина!.. Що ж це ти не признаеш своiх друзiв?.. Негоже, негоже.. – Обiйняв за плечi, провiв до невеликого столика, на якому стояло кiлька пляшок. – Вiскi?.. Коньяк?.. – Налив iз пузатоi пляшки, перший пiднiс плескатий келих: – За щасливе побачення!.. Прозiт!.. – Випив, посмакував, похвалив: – Гарний напiй. Що-що, а пити цi французики вмiли. – Наче французiв уже й не iснувало на свiтi.

Гайдук теж вихилив келих – обережно, наче отруту, i хоч нiяк не мiг звикнути до iноземного трунку (тхнув вiн йому чомусь клопами), похвалив i собi. Обережно, щоб не розбити тендiтну посудину, поставив келих на тацю. Сидiв потiм, скутий, напружений, все чекав, що Вiллi от-от поцiкавиться, як воно сталося, що вiн прогавив Івасюту. А Вiллi наче забув, за чим, власне, й приiхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.

Скiльки ж це рокiв минуло, як вiн iз камрадом навчався в тiй школi?.

Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадiв: здавалося, що Вiллi в оцих мандрiвках у минуле не зовсiм щирий. Не для того ж приiхав вiн до Хоролiвки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Вiллi, тим бiльша напруга наростала у Гайдуковi.