Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

І раптом – наростаючий ляскiт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усi похитнулися… зi скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса… потiм швидше, швидше – слава Богу, поiхали!

По вагону вiйнуло вiтерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашiло жаром, люди повеселiшали, подобрiшали враз, навiть дитина затихла, а Грицькiв сусiда вихопив з кишенi кресало i став лупити об кремiнь, ловлячи iскри у фiтiль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.

Їхали весь день i всю нiч. Кiлька разiв зупинялися – на глухих полустанках, i Петрович щоразу одчиняв дверi.

– Усi живi?

– Та живi, – вiдповiдали йому.

А вiн все допитувався:

– Нiхто не задихнувся?

– Та вродi нiхто…

– Ну, як нiхто, тодi вилазьте до вiтру.

Вилазили всi: хто до вiтру, хто в надii напитися води.

Далеко не одходили, боячись, що поiзд от-от рушить i вони одстануть, а отак: жiнки по цей бiк, чоловiки – по той. Тi ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, i якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбiльш запасливi приносили i з собою: хто в чому мiг.

Почмихавши трохи, паровоз повiльно рушав.

– Це вони з-за нас зупинялися, – пояснювали найдогадливiшi, – Петрович iз ними дiлиться, ото вони й зупиняються.

– Всiм жити треба, – лунало у вiдповiдь.

– Тож i живуть… Я он хустку останню з голови зняла та оддала…

Якийсь час гомонiли, в що кому обiйшлася оця дальня дорога, та згодом спiльна розмова дрiбнилася, розпадалася на окремi вогники, якi то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-вiдколи й знайомi i iдуть не день усього, а принаймнi тиждень.

Чоловiк, який сидiв поруч з Грицьком, розповiв, що вiн iде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла замiж якраз перед вiйною, вийшла не за кого-небудь, а за iнженера, а тепер вiн десь на вiйнi, а вона лишилась одна як палець у мiстi чужому, вiн уже раз до неi iздив, хотiв забрати, бо в селi зараз все-таки легше, в селi хоч городина своя, а там – голий камiнь, так дочка не схотiла, iй, бач, здаеться, що от-от може прийти чоловiк, поранений або й з полону, а ii не застане.

– Любить, значить, – сказала сива жiнка, вбрана по-мiському: вона вже очуняла од глибокоi своеi задуми i охоче вступала в розмови.

– Еге ж, любить, – погодився чоловiк. – Тiки тiею любов’ю ситий не будеш…

То вiн оце i iде… А зять, якщо й прийде, то найде.