Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Сонце ж грiе ласкаво, вiтерець пестить груди (пiджачок на руцi, бо вже й жарко), босi ноги – ляп-ляп по твердому, колесами вбитому, – iшов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мiшок все важчае й важчае i тонкi лямки вже в’iдаються в плечi, так то дрiбницi: Грицьковi не звикати носити важке. Бiльше донесе, бiльше i виторгуе.

У Хоролiвцi, на великий подив Грицькiв, нiхто його не зупиняв, не питав документи. Нiмцi йшли мимо так, наче Грицька й не бачили. Один лише полiцай, у чорнiм мундирi, що стояв у якихось високих воротях на вартi, втупився у нього.

В Грицька аж у животi похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провiв лише поглядом, байдужим, аж сонним.

На вокзалi теж повнiсiнько нiмцiв, i нiкому до Грицька дiла немае. Тiльки й того, що поступайся завчасно дорогою: зiб’ють, переступлять i не помiтять.

Аж ось пiдiйшло двое: з гвинтiвками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:

– Аусвайс!

Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дiстав поспiхом довiдку.

Прочитали i знову:

– Аусвайс!

Грицько тодi iм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по лiки, мовляв! То рецепт iх зовсiм розгнiвив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долонi по шиi:

– Век!

Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж трiснуло щось. І голова пiшла обертом. Ледь у хвiртку потрапив, що вела з перону.

Постояв, мацаючи шию, чи хоч цiла, обiйшов вокзал з iншого боку, але й там те ж саме: повно нiмцiв, а людей щось i не видно.

Виручив його якийсь залiзничник: в засмальцьованому кашкетi, з маленькою валiзкою в чорнiй вiд мазуту руцi. Помiтив погляд благальний Грицькiв, зупинився

– Кого, хлопче, шукаеш?

– Та поiзда…

– І далеко зiбрався?

– Та в Харкiв… По лiки… А вони проганяють, – кивнув у бiк нiмцiв. – Не пускають.

– І не пустять, – ствердив залiзничник. – Той поiзд тiльки для нiмцiв… Хто ж у тебе захворiв, що так далеко по лiки вирядився?

Сказав, що брат.

– Всi ми зараз обезноженi, – зiтхнув залiзничник. Обличчя його пом’якшало, вiн спiвчутливо дивився на Грицька. – Як же тобi помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч i лаеться, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею iди, нiкуди не звертай, аж поки в колiю впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, iх саме формують на Харкiв.