Біль і гнів. Книга 1

А прохолодне повiтря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи iх од вчорашнього перепою, i навiть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселiшавши, нiс перед собою одностволку, весь нацiлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайцi.

Твердохлiб уже кляв про себе Корнiя: кiнчилася балочка – i хоча б що тобi ворухнулося!

– Де ж твоi зайцi?

Корнiй винувато зблимував червоними повiками, вiн i сам не мiг утямити, куди вони подiлися. Сам же на власнi очi бачив, як залягали в оцiй балочцi! Крiзь землю провалилися, чи що?

– Проспав усю нiч?

– От iй-богу ж не спав!

– Давайте прочешемо ще той он горбочок, – запропонував Путько.

І тiльки рушили, як з-пiд нiг у редактора вискочив заець. Вискочив так несподiвано, що редактор як нiс рушницю дулом у лiвiй руцi, а прикладом – у правiй, так i смалонув. Смалонув не цiлячись, не в зайця – в щофера, який аж пiдскочив та й став матюкатись. А заець, прищуливши вуха, заднiми-заднiми – покотивсь по стернi сiрою кулею, тiльки закурiло.

– Промазав! – люто закричав Путько на редактора. – Мисливець собачий!

А заець котивсь i котивсь, вириваючись геть iз пiдкови. Ось приклався поспiхом до рушницi шофер: пах! пах! – вирвалося з обох стволiв по димковi – заець ушкварив ще дужче, тiльки тепер став забирати в бiк Пекельного.

– Корнiю, стрiляй! – щосили гукнув Твердохлiб.

Корнiй, що досi байдуже i аж сонно якось стежив за зайцем, повернув до Твердохлiба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую.

Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повiльно, i Путько, рубаючи кулаком повiтря, досадливо вигукнув:

– Ех, прозiвали! Котiв вам, а не зайцiв стрiляти!

Корнiй тим часом прицiлився, вистрiлив.

Понад степом пiшов гук, мов од гармати. Голова Корнiя мотонулась назад, шапка злетiла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мiтлою: вiн спершу злетiв у повiтря, а потiм покотивсь по стернi. І не встигла влягтися луна од пострiлу Пекельного, як перед Путьком, наче змовившись, зiрвалися два зайцi одразу.

Цi недалеко й одбiгли: Путько зрiзав iх таким артистичним дуплетом, що обидва пострiли майже злилися в один.

В Митрофана Онисимовича все ще тремтiли руки, коли вiн приторочував зайцiв до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи i не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потiм, як одполюються. А в Твердохлiба одлягло нарештi од серця.

Наполювалися по самiсiньку зав’язку.