Біль і гнів. Книга 1

Вiддача менша, нiж у гакiвницi, однак шапка з голови злiтала, i як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових вiникiв.

Зате ж i стрiляла! Заець хай куди одбiжить, такою рушницею нiчого й пробувати, а з гусятницi тiльки добре прицiлься – i звiрина в торбi. Пекельний навмисне зайцiв подалi од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив – тiльки голову-лапи й знайшов.

Одна бiда, що важка: пiвпуда, не менше. Поки прицiлишся, то й руки помлiють. Але Корнiй пристосувався i тут: вирубав рогачик iз вишнi та так i ходив – на плечi – гусятниця, а в правицi – рогачик.

Пiднiме зайця, рогач у землю ввiткне, приладить гусятницю, а тодi вже й вицiлюе.

Не мазав нiколи. Як гiльза порожня, так i заець при боцi. Жiнка, дiти iли зайчатину майже щодня, не забував i Твердохлiба та iнше начальство сiльське. Бо коли добре пiдсмажений, та ще нашпигований салом iз часником – пальцi оближеш!

Отож Корнiй i стерiг оте поле – гостей непрошених турив подалi.

Якось увiрвався в контору задиханий:

– Голова!.

. Тамечки люди!

– Якi iще люди?

– Нетутешнi… Зайцiв молотять!..

Твердохлiб про зайцiв як почув – пробкою з-за столу вилетiв.

– А ти нащо поставлений?! – закричав на Корнiя. – Чом не прогнав?

– Дак вони усi з ружжами… Я iм кричу, а вони мене к такiй матерi посилають… О, чуете, знов стрiляють!

За вiкном, з боку поля, i справдi: тах! тах! – як у дошку.

Твердохлiб, матюкнувшись, до залiзного ящика, що правив за сейф. Одiмкнув, ухопив кобуру з пiстолетом, картуза на голову – та надвiр.

Корнiй з рогачем i гусятницею попер за ним слiдом.

– Якиме, запрягай!

Помагав навiть виводити коней – така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнiя:

– Сiдай!

Прали щодуху. І щоразу, як бабахкали пострiли, Твердохлiб матюкався крiзь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.

Поки доiхали, мисливцi вже впорались. Сидiли пiд стогом (Твердохлiб наказав стога того поки що не чiпати: може, Путько захоче посидiти в засiдцi), пiдобiдували.

Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч i зайцi пострiлянi – сiм русакiв. Твердохлiб на тих зайцiв як глянув – аж затiпався:

– Документи!

Мисливцiв було трое: один старший, двое молодших. Старший крихти iз сивого вуса струсив, мовив докiрливо:

– А може, привiтатися спершу потрiбно?

– Документи, кажу! – аж почервонiв Твердохлiб.

– А ви хто такий, щоб документи питати?

Це – наймолодший.