Біль і гнів. Книга 1

 – На те ти й голова… Та чи не забуваеш ти, Володю, потроху, для кого працюеш? От на кого ти працюеш, Володю?

– Як – на кого? – здивувався Твердохлiб отакому питанню наiвному. – На державу… народ…

– А що таке держава, народ? – допитувався далi Ганжа. – Гаразд, давай з iншого кiнця… Чи не здаеться тобi, що ти державу, народ потроху-потроху та й вiд живих людей вiдокремив? Од своiх односельцiв… От захворiв Заволока, Яким… Мiсяць у постелi пролежав – ти хоч раз його провiдав?

– Я йому лiкаря з району привiз.

– Пiдводу дав, це вiрно, спасибi тобi. А сам не навiдався ж! Хоч Заволока не ледар – кращий тесля в колгоспi… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так вiн же рiк потiм згадував би: от який у нас голова!..

Твердохлiб уже мовчав. Вiдчував, мабуть, що в словах Ганжi е якась правда.

– А занедужае, примiром, корова на фермi, – продовжував тим часом Ганжа. – Так ти ж сто разiв на день забiжиш – що та як… А Марфа – доярка, яка бiля тiеi ж корови пораеться, – зляже, то мимо ii хати проiдеш – i голови не повернеш… Чому так, Володю?

– Марфа молока не дае, – пожартував похмуро Твердохлiб.

– Менi здаеться, що тут проста арифметика, – не сприйняв того жарту Ганжа. – За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разi… А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкiру злуплять. Такого страху наженуть, що рiк пiсля того гикатимеш… Так де наша висока свiдомiсть, Володю?..

Не раз отак розмовляли, в комiрчинi сидячи.

Покритикував Твердохлiба на зборах. А коли вже розходилися, вiн кивнув до Ганжi:

– Зачекайте, маю слово до вас.

Дiждався, поки спорожнiло в примiщеннi, звiв на Ганжу недобрий погляд (досi ще так i не дивився!):

– Ви от що… Ви менi пiднiжку не пiдставляйте!

– Ти, Володю, що? – запитав Ганжа вражено. – Ти розумiеш, що кажеш?

Але Твердохлiб уже наче й не чув: був у тому станi, коли людина чуе тiльки себе.

– Критикувати ви всi розумнi!..

– А я думав, Володю, що ти розумнiший…

В Твердохлiба аж кола червонi по обличчю пiшли:

– Ви про Володьку забудьте! – мовив iз притиском. – Кому Володька, а кому й не Володька!..

З того часу Ганжа звертаеться до Твердохлiба тiльки офiцiйно: товаришу голова. І задушевним розмовам – кiнець!

Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тiльки, що люди стали боятись Твердохлiба.