Біль і гнів. Книга 1

І вже надворi закричав, ображено й зло:

– Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..

Ганжа був аж смикнувся – наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв’язуватись!

«Вони не моi! А чиi?»

Промивав стертi мiсця марганцем, заглядав у розумнi, терплячi до болю й людськоi невдячностi очi тварин, i серце його пiк гнiв до отаких, як отой парубiйко. Бо скiльки iх ще е у колгоспi!

«Виганяти, судити, щоб iншим неповадно було! – сказав колись Твердохлiб. – Щоб iншi й духу боялися!»

Й iнколи здавалося Ганжi, що Твердохлiб мае рацiю.

Та, охолонувши, похитував докiрливо сам собi головою: нi, не для того воював вiн за нове життя, щоб потiм у ньому основною рушiйною силою був страх. То вже скорiше пахло б в’язницею, анiж вiльним життям.

З цього приводу не раз сперечався з Твердохлiбом. Той твердив одне: побудуемо соцiалiзм, отодi й будемо розбиратися, що й до чого. А зараз нiколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаете? Та його поки вмовиш – тричi помреш!

Ганжа не погоджувався: важливо не тiльки те, що ми будуемо, а й те, як будуем.

З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усi усвiдомили: е одна лише вiрна дорога – отодi нiкого й пiдганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти пiд шкiру – на цьому не заiдеш далеко. Битий кiнь тiльки хвостом потiм одмахуеться…

Якось Твердохлiб не витримав – роздратовано кинув:

– Нiчого, бачу, вас не навчило!

Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохлiб, однак удав, що не зрозумiв:

– Це про що ти, Володю? – спитав якомога спокiйнiше.

– А ви хiба вже й забули?

Нi. Ганжа не забув. Такого не можна забути.

Якi тодi йому бирки навiшали, коли виключали iз партii? «Правий опортунiст», «посiбник класового ворога», «злiсний саботажник стопроцентноi колективiзацii». В той час на них не скупилися, тож не пожалiли й Ганжi.

Пiсля в’язницi, повернувшись додому, зайшов до Твердохлiба, попросився на стайню, до коней.

Якраз шукали, кого б поставити старшим конюхом.

– З людьми не зумiв – може, з кiньми справлюся.

Днював i ночував на стайнi: такий тодi був час, що за всiм треба було ока та ока, – дядьки туго звикали до колективного. Отодi й поселився у комiрчинi, що при стайнi: до коней поближче. Поставив пiч, збив пари, стiл, пiд книжки етажерку, повiсив угорi лампу: тепло, свiтло, затишно – чого iще треба! І люди потроху привчилися: як звечорiе, так i заходять на вогник.