Біль і гнів. Книга 1

І, де вже його не пропадало, доклав i свого, що Федора дала: двi хлiбини й вiдро картоплi. – А картопля, хлопцi, у мене добряча, нi в кого така не родить! Як порiжу на сковороду, то й сала не треба: жир iз неi так i топиться… Федора вже з макiтру смальцю назбирала: на базар думаемо везти…

До нього й не були в особливiй претензii: кожен знав, що Іван сало хiба що ввi снi iсть. Що дiтей наплодив – на пiвсела, а що й хазяiн такий…

Зажурилися за дровами: харчiв хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пiшов до ангарiв.

– Запрягайте пошвидше пiдводу!

Припер iз Павлом мало не повну пiдводу обрiзкiв: iз сосни й дуба. Ще й пiд низом два добрячi обаполи.

– І цi оддали?

– А вони й не дивилися. «Бери, – кажуть, – дядьку, тiльки, щоб командир не побачив».

– Ех, жаль, що крашанок мало взяли! – журився тим часом Іван. – Якби було вдосталь – яроплан вимiняли б. Прилетiли б на яропланi додому – знай наших!

Та смiх смiхом, а тарасiвцi тепер зовсiм не журилися: як тiльки стало смеркати, розвели багаття та й поставили кулiш у вiдрi щонайбiльшому.

Вечеряли, посiдавши в кружок. Усi мовчки дiставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся i iсти, й молоти язиком:

– І чого воно, хлопцi, на волi все смачне? Чи того, що жiнка пiд руку не гавкае, чи од чого iншого?.. Мабуть, таки од того, що жiнка.

Вiн перший i наiвся. Одваливсь од вiдра, перекинувся догори черевом.

– Оце натрудився!.. Теперечки i закурити не грiх… Павло, сину, дiстань-но на моему возi кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.

Пахкав димком, мружив блаженно очi на високi зорi, на далекi свiти:

– І чого воно так: як людина добре поiсть, так i думки рiзнi лiзуть у голову? А як голодна, то в головi порожньо, хоч покоти.

Нiхто не вiдповiв: ще довечерювали. Та Іван i не сподiвався на вiдповiдь: Івановi не скучно й самому. Дивився на зiрки, теревенив:

– Це ж i там, гляди, люди живуть…

– Де там? – облизав свою ложку Мефодiй.

– Он тамечки, на зiрках! – показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.

– І вигада ж чоловiк: на зiрках люди живуть! – хiхiкнув Мефодiй.

– А ти що: на лекцii не був? – повернувся до нього Іван.