Біль і гнів. Книга 1

А коли скирту вершити та солому нагору пiдважувать, то вiн i в кущi:

– Вершiть, хлопцi, без мене, бо мiй навильник закороткий.

Навильник короткий, зате ложка – найдовша: з-за чужоi спини дiстане.

Та зась! Погодували – скiльки можна терпiти?..

Десь аж до обiду мотався Твердохлiб у степу – наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачiв. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як i голова пiдкотив.

– Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!

– Та ми тiльки од плуга! – виправдовувались орачi.

 – Ось помацайте, ще й чепiги не охололи.

– І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так i орали: з холодком та з оглядочкою?

Пiдiйшов до коней, провiв по шерстi долонею:

– Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!

Дядьки уже мовчки за батоги та до плугiв: од грiха подалi. Твердохлiб же то за одним, то за другим пройшовся, перевiряючи оранку, аж тодi зiбрався на бричку. Вiд’iжджав, роздратовано думав: «Роблять, мов на дядю чужого!.. Нi, доведеться-таки мiнять бригадира: з цим тюхтiем нi вкуеш, а нi вмелеш!.

.»

– В третю завернемо? – запитав тим часом Яким. – Зупинив коней на роздорiжжi: праворуч – у третю бригаду, прямо – в село.

– Прямо паняй! – Твердохлiб невдоволено: бракувало йому ще третьоi! Хоч знав напевно, що нiчого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при однiй думцi, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

Приходько став бригадиром три роки тому, пiсля того, як перебрали усiх придатних до керiвництва людей.

Кого не поставлять – за мiсяць, за другий прибiгав у контору, кидав на пiдлогу батiг:

«Знiмайте з третьоi, бо або я когось порiшу, або мене розтерзають на шмаття!»

На нього не дуже й сердились: всi ж бо знали, що то за штучка – третя бригада. До неi входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодiтнi жiнки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тiльки яка туди замiж не пiде, так i починае сипати дiтьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить.

І не боялися вже пiсля того нi Бога, нi чорта. Стукае, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться бiля печi, у вiкно i не гляне. І не витрима врештi бригадир: зiскоче з коня, та й, кленучи весь бiлий свiт, заскочить до хати:

– Чи тобi позакладало, що й не догавкаешся? Кидай своi горшки та гайда на роботу!

– Аякже, так я тобi й кинула! – од печi Одарка. І посiчене лихим довголiттям обличчя ii враз наливаеться злiстю.