Біль і гнів. Книга 1

Бiжать весело, дружно, несуть бричку, наче пiр’iнку, i тугий струмiнь повiтря обвiвае обличчя, через розстебнутий комiр обдувае розпаренi груди, лоскоче аж попiд пахвами.

Хороше!

Твердохлiб мружить задоволено очi, ледь помiтний усмiх торкае завжди твердо складенi губи. Вiн ворушить ними, мов пробуе на смак м’яке осiнне повiтря.

Та ось Твердохлiб перестае усмiхатись. Застiбае комiр, надiвае картуз. Лiворуч, iз степового облудного марева, вигулькнули постатi школярiв, i Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скiльки iх! Твердохлiб навiть не пiдозрював, що у Тарасiвцi стiльки дiтлашнi. Директор постарався – вивiв усю школу. Учнi сунули довжелезною звивистою лiнiею, видзьобуючи колоски. А помiж ними, кожен на чолi свого класу, – учителi, як лелеки. Теж нахиляються – даром не ходять.

Бричка ще й не пiдкотила, а вiд довжелезного цепу одiрвалися двi постатi, заспiшили назустрiч. Твердохлiб упiзнав директора школи i бригадира рiльничоi. Того самого, що трактористiв пiдвiв з водою. Цибатий директор викидав довгi ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспiшав за ним пiдтюпцем – вибивав пилюку з стернi.

Пiдiйшли, привiталися. Твердохлiб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадировоi мов i не помiтив. Пiшов одразу назустрiч школярам.

– Ну, як у вас справи?

– Краще й не треба – п’яту пiдводу вантажимо, – похвастався директор.

– А я що казав! – І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простiр: – Ану, махонiть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п’ять бiдонiв молока школярам… Вистачить? – вже до директора.

– Вистачить, дякуем!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозi. І не встиг Твердохлiб подумати, що разом не завадило б i за воду вибатькувати, як за ним i слiд прохолов. Гаразд, потiм шию намилю, нiде вiн не дiнеться.

Тим часом пiдiйшли до дiтей. Дiти всi, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиi, щоб зручнiше набивать колосками. Торби теж рiзнi: меншi, бiльшi, а в декого й такi, що об стерню ледь не чiпляються.

На торби тi дивлячись, одразу можна сказати, чиiх батькiв дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денцi. Твердохлiб пiдiзвав того, що з найповнiшою торбою, запитав:

– Ти чий?

– Грицаiв.

– А як звати?

– Микитою.

– Молодець, Микито! Виростеш – стахановцем будеш.

– Дiти, ви чули, що сказав голова? – пiдхопив тi слова директор.