Біль і гнів. Книга 1

Довго валявся по шпиталях, провонявся всiлякими лiками так, що потiм i духу iх не переносив, а медикiв обходив дев’ятою дорогою. А як виписався, теж не спiшив у село: подався у Харкiв – шукати протези. Хотiв повернутись якщо i не з своiми, то хоча б iз фабричними, бо людина без рук – не людина, а гiрша цурупалка. Такому хiба що торбу на плечi та з цiпком попiдтинню.

Але Хоменко був не з таких: помиратиме, а за милостинею руку не простягне. Тож коли йому врештi сказали, що нiчим поки що не можуть допомогти – наука ще не доросла, – вiн тiльки буркнув: «І на цьому спасибi», – та й подався свiт за очi.

Де вiн бродив, як жив – тарасiвцi так i не взнали: Савелiй про те згадувати не любив, а коли хто цiкавився, то сердивсь.

Сiмнадцять лiт не було чутно Савелiя. Люди про нього вже й забули, тим бiльше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелiй. Та не сам – з жiнкою. Вона якась аж на жiнку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.

– А яку б ви хотiли? Хай дякуе Боговi, що хоч така за нього пiшла.

– Як же вона з ним, бiдолашна, й живе? Вiн же й матнi сам не розстiбне.

– Якось та живе, якщо досi не кинула.

Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати: поселилися в бездiтноi удови Василини. І за якiсь кiлька днiв уся Тарасiвка знала, що Хоменкова жiночка таки справдi з-за вугла мiшком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читае. І днюе, й ночуе з книжкою.

– І на хвильку книжку не випустить з рук, – розповiдала удова, – iсть – i то книжку до носа… От побий мене грiм, якщо я брешу!

– То вона, мо’, не нашоi i вiри?

– А кат ii зна!.

. Тiки я теперечки уночi замикаюся: ще вiзьме ножа та прирiже…

Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селi трохи пригасла цiкавiсть до незвичайноi пари, i все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вiкна. Тим бiльше, що й Савелiй, посидiвши щось iз тиждень у хатi, прийшов до сiльради: давайте роботу.

Там довго чухмарили потилицi, роздумуючи, куди б приткнути калiку.

На клуб поставити? Так який iз нього буде завiдуючий, як вiн i замка сам не навiсить?.. Сторожувати до крамницi? Теж не виходить. Там же який не е, а крам. Ану ж полiзуть злодii – що Савелiй робитиме? Наставлятиме куксу: «Стiй, бо устрелю»?..

Врештi Савелiй сам пiдказав:

– А листоношею?

– Листоношею то мона було б… Тiки ж чи справитесь?

– Та якось уже справлюся.

Отак i став Хоменко листоношею.