Біль і гнів. Книга 1

– А менi – лиш би миска…

Тетяна бiльше й сперечатися не стала: знала, що за ягiдка Протасiй. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?

Протасiй же тим часом повернувся до Тетяни всiм корпусом, спитав недовiрливо:

– А то правда, що Сталiн iз собою нiколи грошей не носить?

– Не знаю, – розсмiялась Тетяна.

– От бачите, радiвом менi очi кололи, а самi, видать, газет не читаете! – уколов Тетяну Протасiй i неголене лице його аж засвiтилося втiхою. – А тамечки писалося, як на парадi школярка одна хотiла позичити у Сталiна грошi, щоб на трамваi додому добратися.

А Сталiн лап-лап по кишенях, а грошей катма. «Бiжи до Ворошилова, бо я своi усi розтрусив»… То як ви думаете: зовсiм не було чи побоявся, що не оддасть?

– Та нащо воно вам?

– Для iнтересу…

Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:

– Воно, мо’, й правда, що грошi йому нi до чого. Зайде в крамницю – що побаче, те й вiзьме…

Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз вiн говорить чи з насмiшечкою.

Нещодавно в одного лектора з областi, що про комунiзм читав, як спитав привселюдно: «Чи усi тодi, як оце ви, у пiдштаниках ходитимуть?» Той попостукав кулаком по трибунi, поки смiх пригасив!

Вже у Хоролiвцi, коли затрусилися по нерiвнiй брукiвцi, сказав Тетянi Протасiй:

– Ви самi на базар не ходiть. Я коней поставлю та вас i прилаштую.

І, спасибi йому, прилаштував. Коли б не вiн, тулитися б Тетянi десь у заднiм ряду. А Протасiй попер наперед. Ту посунув, того одiпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м’ясо i сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: «Отут i торгуйте!», мов був найголовнiшим на базарi начальником.

Тетяна торгувала допiзна. М’ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обiду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарештi розбитна молодиця, яка стояла поряд («Дамочки, ось у мене берiть! У мене найсмачнiше!.. Дядю, ось сало: ниткою рiзати будете!»)… розбитна та мiщаночка сказала Тетянi, що вона забере ii сало, якщо та поступиться трохи цiною.

– Треба ж i менi копiйку яку заробити.

Тетянi й жалко втрачати на салi, але ж не стояти кiлька днiв за прилавком. І так намагалася триматися в тiнi, щоб хто iз знайомих, особливо з учителiв, не побачив. Тому, повагавшись, погодилась.

– Та ви не переживайте: я вам i грошi гарнi даю, – цокотiла мiщаночка. – Ви бiльше проiсте, поки спродастеся.