Біль і гнів. Книга 1

 – Тобi й чоловiка не треба, тобi лишень Лиска!

– Де Лиска, старий? – знов мало не крiзь сльози питае.

– Та не побивайся – жива твоя Лиска! – вже з досадою Васильович. – Записалася тiльки в колгосп.

Слово по слову – заспокоiлась трохи Данилiвна. Зайшла до хати, повела довкола очима:

– Господи, оце ти так i жив?

– Оце так i жив.

І прямо з порога, не вiдпочивши, вважай, не присiвши, заходилася наводити лад у хатi Данилiвна. І коли пiзно увечерi повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарiв, хата зустрiла ii осяяна, прибрана, як i ранiше, а численнi родичi знову привiтно дивилися з стiн.

Чоловiки – батько i син – сидiли за столом, а невгомонна Данилiвна ворожила коло печi. Мов ii й не висилали нiкуди, мов i не була в Сибiру: вискочила на хвилинку до сусiдiв та й вернулась додому.

Довго свiтилося того вечора у вiкнах Приходькiв: нiяк не могли наговоритися. Заходили сусiди, куми, свати, прибiг аж iз того кiнця села Йван – привiтати братову й племiнника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того свiту вернулася.

Аж далеко за пiвнiч, прибравши iз столу, сказала до чоловiка й сина Данилiвна:

– Давайте вже спати. – Повела по хатi щасливими очима, усмiхнулася знiяковiло: – Оце аж не вiриться, що ми усi дома.

Спала не спала – схопилась удосвiта. Розклепив повiки Васильович, а жiнка уже одягаеться. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспi.

– Куди так рано? – запитав пошепки, щоб не розбудити сина.

– Спи, старий, спи: я по Лиску сходю!

Хотiв сказати Васильович: не смiй, хай самi приведуть, та й роздумав. Мовив тiльки невдоволено:

– Не могла трохи пiзнiше.

– А ти спи, старий, спи, – снуеться ласкавою ниточкою голос Данилiвни. – Я одна нога там, а друга тут…

Та Васильовичу вже не до сну. Приiзд дружини й сина сколихнув у ньому оту застояну нехiть, ту байдужiсть, що володiла ним, вважай, повний мiсяць. Ще учора на запитання Йвана: «Що думаеш, брате, робити?!» – вiдповiв роздратовано, що вiн нiчого не думае.

А що Йван не вiдставав, намовляв до колгоспу, Микола й зовсiм од нього вiдсiв. Іван пiшов трохи ображений, а Миколi стало ще важче: не знав, що його й робити.

Звiвся, бо вже й не лежалося. Лампу не став свiтити, щоб не розбуркати сина, – вдiвався в пiтьмi. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвiр.

Розпарене зi сну тiло так i обпекло морозом.