Дама з покритою головою. Femme couverte

Згадуючи долi своiх рiдних, Маргарита неминуче запитувала себе: чи не проклятi вони, чи не зурочив хтось ii рiд?

– Мадам де Белльваль, чи правду казали, що монсеньйор, мiй батько, знався на чарах?

Вихователька вiдiрвалася вiд гаптування та тривожно подивилася на свою принцесу.

– Не годиться паннi вести такi розмови, – суворо вiдказала мадам де Белльваль.

Маргарита рiзко пiдвелася з крiсла i стисла кулаки. Украй рiдко вона забувала про гарнi манери аж до такого. Їi стара iталiйська нянька напевно б за серце схопилася.

– Чому це не годиться? Чому кожного разу, як я питаю про батька, анi ви, анi Шарль, анi Фiлiпп не хочете менi нiчого розповiдати? Що вiн накоiв?

– Про покiйних кажуть лише добре, – зауважила дама. – Вiн був ласкавим до вашоi матерi.

– Ласкавим? Чому ж вiн дозволив королевi вигнати ii з Парижа, подалi вiд королiвського двору?

– Бо у мiстi казали, що ваша мати, нехай бережуть янголи ii праведну душу, хотiла отруiти дофiна, щоб самiй стати королевою й посадити на трон своiх дiтей.

Блiда Маргарита стенулась:

– Це неправда!

– Звiсно, що нi. Королева Ізабо ненавидiла покiйну герцогиню, бо наш благословенний король, коли був у владi божевiлля, заспокоювався лише у присутностi вашоi матерi. А королеву й знати не хотiв. Кидався на неi з кинджалом… Двiчi рiзав iй руки, бо ii величнiсть намагалася стримати зброю… Коли старий герцог Бургундський помер, Жан де Невер, його син, кузен вашого батька, почав розпускати плiтки, що герцог Орлеанський спустошив скарбницю, що вiн наврочив королю, що вiн… – мадам де Белльваль, згадавши про вiк дiвчини, почервонiла.

– Але ж це все дурнi вигадки? Правда?

– Звичайно, моя панно. Герцог Бургундський наказав убити вашого батька лише через пiдлi заздрощi, повiрте менi.

– Звiдки ж тi всi плiтки взялися?

– Казали, ваша високосте, що за кiлька тижнiв до вбивства покiйний герцог бачив свою смерть…

– Смерть?

– Так, у Селестинському монастирi.

– Коли бачив, чого ж не поiхав геть iз Парижа?

– Ваша високосте, ще жодна людина не уникла власноi долi, незалежно вiд ii знання чи незнання.

І Маргарита кiлька ночей прокидалася до свiтанку i не могла заснути, бо iй ввижався батько, вбраний у бiлу iз чорним робу селестинця, який у темному коридорi монастиря спiткав саму Смерть.