Мазепа. Історичні картини

До замку я не пiшов, бо, правду кажучи, трохи боявся – настроi людей у тверезому станi таки рiзняться вiд настроiв напiдпитку. Усякими обхiдними шляхами я випитав, чи повiдомили про iнцидент королю, i менi сказали, що король про все довiдався, але не розгнiвався, хiба що рiзко обiрвав камергера, який повiдомив йому новину: «Що, мене це обходить? Нiчого ж не трапилося! Нема чого турбувати мене через такi дурницi!»

У недiлю я поцiкавився у камергера, чи можна менi з’явитися на очi короля. Той сказав, що король анiтрохи не гнiваеться i навiть сказав таке: «Нема нiчого дивного, ганьба болить бiльше, нiж рана.

Щастя, що вони зустрiлися саме тут, а не деiнде. Мазепа легко вiдкрутився. Це був йому урок. Удруге знатиме, як зводити наклепи». Отже, я увiйшов у покоi, сiм’я саме трапезувала (…).

Потiм я ще бесiдував на цю тему й з iншими придворними. Я лишився задоволеним i бiльше не думав про того Мазепу. Пiсля трапези король покликав Мазепу i звелiв нам обнятися й попросити один в одного вибачення. «Простiть один одному вiд щирого серця, бо ви обидва рiвно винуватi».

Нарештi примирення вiдбулося, i ми сидiли поруч за столом i пили».

Перебування Мазепи при польському дворi вiдiграло велику роль у формуваннi його характеру. Там вiн навчився дипломатичноi гнучкостi, яка згодом, у важкий час, стала йому у пригодi, а його вроджена легковажнiсть знайшла благодатний грунт у падкому до насолод Вавелi. Проте ця польська позлiтка на неотесанiй козацькiй шкурi немало посприяла його непопулярностi серед украiнських козакiв, i йому довелося докласти чималих зусиль, щоб крок за кроком резбiлiтувати себе перед козацтвом i довести, що вiн не е польським шляхтичем.

Пiсля проголошення Мазепи гетьманом вiн так сказав на свое виправдання: «Мене звинувачують у тому, що в молодостi я служив у покоях колишнього короля Яна Казимира i що моя сестра зараз живе у Польщi. Через це пiдозрюють мене у симпатiях до полякiв. Те, що мiй батько послав мене юнаком до польського двору, звичайно, правда, але не варто кидати на мене тiнь пiдозри саме тому.

Хоч я й служив при польському дворi, проте за покликом власного сумлiння перейшов на цей (лiвий) берег Днiпра. До того ж тепер я на службi у царя, а не у польського короля. Попереднi гетьмани думали iнакше, але я завжди пам’ятав про те, що за це вони уже поплатилися».

А iншого разу вiн сказав таке: «Я вступив на царську службу без радостi, у пригнiченому станi духу, бо навколо мене розпускалися рiзноманiтнi чутки, начебто я поляк.