Небезпечний свідок

І стiни кафе «Млинцi», обклеенi синьо-жовтими дивовижними шпалерами, схожими на могутню хвилю прапорiв мiтингових баталiй, i охайнi квадратнi столики, вкритi чистими бiлими скатертинами, i ця вродлива молода жiнка, котра стояла в черзi попереду мене, тримаючи порожню тацю у правiй руцi.

Я впiзнав ii одразу. По соромливiй лагiднiй усмiшцi на вишневих опуклих, смiло й гарно розтулених устах та урочисто-щасливому виразу обличчя. Ота пiднесена врочистiсть, що аж свiтилася iз середини, ще вчора мене здивувала i я подумав, що не часто в наш неспокiйний, густо всипаний негативними емоцiями час можна стрiти таке осяяне радiстю лице.

Невже й справдi це та жiнка, яку вчора показували по телевiзору? У мене погана зорова пам'ять, але, якщо хтось дуже сподобаеться, запам'ятовую надовго.

…Жiнка давала iнтерв'ю на майданi бiля театру перед початком мiтингу бородатому молодиковi, котрий безсоромно пас ii очима i хвацько розтулював рота, з якого кулею вилiтали слова-запитання. Голова жiнки була перев'язана стрiчкою з написом «Я голодую», здаеться, якийсь театр, а iх у мiстi чотири, оголосив одноденний полiтичний страйк.

Бiгли маленькi лiтери. Встиг прочитати, що вона член партii, якоi саме – не розiбрав, але не комунiстичноi, бо поряд з жiнкою хтось тримав плакат: «КПУ- КПСС – до суду!». Зате пам'ять чiтко зафiксувала iм'я та прiзвище чарiвноi мiтингувальницi – Наталя Гайдук…

Невже вона, на мить засумнiвався я? Припинила голодування, чи театр, в якому вона працюе, органiзував акцiю лише на один день? А сьогоднi всi дружно вийшли на роботу i в обiдню перерву кинулись по кафе та кав'ярнях?

Жiнка розрахувалася бiля каси i попрямувала у куток, де стояло кiлька вiльних столикiв.

Поклала тацю на стiл, зграбним рухом швиденько зняла з плеча чорну шкiряну сумочку, вкинула в неi гаманець з грiшми i почепила на спинку крiсла.

Я замовив млинцi з медом, котрi власне й були причиною щоденного вiдвiдування кафе, i нахабно рушив до ii столика.

– Бiля вас вiльно? – стишено запитав, роззираючись, наче й справдi всi столи були зайнятi i менi нема, де примоститися.

– Вiльно, – не пiдводячи голови, вiдказала вона.

З чого почати розмову, мiркував я? Про полiтику говорити не хотiлося – набридла добряче всiм. Тут, либонь, щось нейтральне, буденне, але все ж розумне треба сказати. Однак голова була порожня, жодноi доречноi думки, лише тупе, настiйливе бажання заговорити, познайомитись.

– Даруйте, чи не вас учора показували по телевiзору? – нарештi зважився я.