Невдаха

– Ясно, – вiдказав головний iнженер, – е в нас посада iнженера технологiчного вiддiлу, але…

Сидорак примовк, звiв на мене хитруватi очi. Вагаеться, чи потягну, подумав я, кожного й не вiзьмуть, хтозна який з тебе спецiалiст. Потiм вiн додав:

– Але то не так просто. Треба… – Сидорак знову зробив паузу i глянув на мене теплим батькiвським поглядом..

– З роботою я впораюсь, – наiвно запевнив, не второпавши куди хилить головний iнженер. – Працював два роки в технологiчному старшим iнженером i три роки на виробництвi.

Осi гляньте, яку менi характеристику дали.

Вiн довго вивчав папiрець, комусь телефонував, радився, наводив якiсь довiдки, одне слово, зволiкав i чекав, а я нiяк не мiг зрозумiти, що йому врештi треба, яка одержана од мене iнформацiя не влаштовуе головного iнженера. Нарештi Сидорак сказав:

– Зайдiть днiв за десять. Начальник заборонив категорично приймати без нього iнженерiв. А начальник тепер – у вiдпустцi.

Приходив не раз. Начальник направляв до головного iнженера, головний iнженер до начальника.

Крутили, вертiли майже мiсяць. Я все гадав, що вони хочуть, навiщо такi формальностi, адже не начальником вiддiлу беруть, а звичайним рядовим iнженером на скромненький окладом сто сорок карбованцiв у мiсяць. Уже й терпець у мене урвався, нерви не витримують, ледь не кричу: досить за нiс водити, кажiть, берете на роботу чи нi? Допомiг Петро Петрович, майбутнiй мiй начальник – керiвник технологiчного вiддiлу.

– Неподобство! Хто, хто, а ти нам якраз пiдходиш, – коротко кинув, завiзував заяву, вiднiс до шефа.

Хлопцi у вiддiлi зустрiли насторожено, розпитали: як i що, звiдки приiхав, привiтали з новим мiсцем роботи. Пiзнiше Володя Дейбук, вiн теж працював на Пiвночi начальником змiни, але перед тим, як потрапити у вiддiл, два роки гарував робiтником вишкомонтажного цеху, узяв за лiкоть i тихенько, щоб нiхто не почув, запитав:

– Іване, зiзнавайся, скiльки дав?

Я вибалушив на нього очi. Нарештi утямив, чому мене одразу не взяли на роботу.

– Нi, Володю, не дав i давати не буду.

Одного разу я давав… Добре пам'ятаю той випадок. Тодi ми прибули з Ольгою у вiдпустку, Іванцi було три роки. Мали iхати втрьох до моря. Заболiв у мене зуб, звернувся в стоматологiчну полiклiнiку.

– Дивись, не осоромся, не забудь лiкаревi, коли запломбуе зуба, дати десятку, – строго сказала Ольга.

– Я не вмiю, – пригнiчено промимрив, – нiколи не давав, Я навiть не знаю, як те робиться.

– У нас всi дають, це тобi не Крайня Пiвнiч.