Невдаха

Мало того, що вiд посади вiдмовився, ще й скандал учинив, начальника образив. А цей твiй вибрик з слюсарем-сантехнiком, втеча вiд сiм'i, вiд роботи. Таке може утнути тiльки безвiдповiдальна особа.

Я ловлю на собi ii серйозний пильний погляд, у грудях закипае глухе роздратування. Не може жити без повчань, зауважень, без постiйних дорiкань, навiть тепер. Важко зiтхаю й кажу:

– Ага, безвiдповiдальна, такий вже вдався. Тобi цього не зрозумiти.

– Зiтхай, зiтхай, скоро будеш битися головою об стiнку, i проситися назад, – пророче говорить колишня дружина, насуплюе брови i твердо, непохитно, з впевненiстю жiнки, яка нiколи не кидае слiв на вiтер, додае: – але я не пущу.

Цiкаво, з якою метою ти сюди приiхала? Чи не натякнути на те, що час вертатись додому? Гадаеш: перебiситься чоловiк, одумаеться i приповзе на колiнах. Не врахувала, що все набагато складнiше, нiж здаеться.

– До речi, – каже далi Ольга, – твоя мама надiслала меду i яблук. Ти батькам так i не написав, що ми розлучилися?

– Не написав.

У мами хворе серце, не варто травмувати.

– Вона мае скоро приiхати, що я iй скажу?

– Скажеш, поiхав у вiдрядження.

– А з медом, що робити?

– Їсти, що ще з ним можна робити?! Ти його любиш, та й Іванцi смакуе…

– Нам вiд тебе нiчого не потрiбно, – закопилюе губу Ольга.

– Маемо всього досить. Соромно на очi людям показуватись.

Потрiбно термiново переводити розмову на iнше. Ще трохи i виникне сварка. Ольга заводилась з пiвоберта.

– Як тобi селище, пансiонат, сподобалися? – запитую я.

 – Курорт всесоюзного значення!

– Можна подумати, що я нiколи тут не була, – злiсно вiдказуе Ольга, i по хвилi, певно збагнувши, що сваритись не варто, тихо додае:

– Я у вiдрядження приiхала, тридцять кiлометрiв звiдси.

– Надовго? – вихоплюеться у мене. – Щось не пригадую, щоб за п'ятнадцять рокiв ти хоч раз iздила у вiдрядження.

Вона червонiе, робить вiдверто зневажливу гримасу i спокiйно вiдказуе:

– Сьогоднi iду назад. Оце одну справу владнаю i – на поiзд…

Перехожi чоловiки (i де iх стiльки взялося, отих вiдпочиваючих?) пострiлювали на Ольгу очима, озиралися услiд.

Ще б пак! Таку гарну жiнку навiть у гарячi лiтнi мiсяцi сезону, коли усякого жiноцтва налiтае сюди, наче у вулик бджiл, ще треба пошукати. В душi заворушився вогник ревнощiв, однак швидко згас, наштовхнувшись на холодну крижину згадок.

В автобусi Ольга сiла бiля вiкна. Снiп сонячних променiв упав на вродливе, зосереджене лице.