Вітіко

Коли вiн зайшов, Адельгайда пiдвелася, обое вклонилися одне одному, служниця подала князевi дерев’яний стiлець, обое сiли, i вдова запитала:

– Чого ти хочеш, мiй ясновельможний родичу?

– Ясновельможна тiтко, я приiхав, – вiдповiв Владислав, – щоб власними вустами висловити свое спiвчуття з приводу тяжкоi втрати, якоi ти зазнала внаслiдок смертi твого чоловiка славетного князя Собеслава, i власною персоною запропонувати тобi захист iз боку моеi влади, а також запевнити, що я дбатиму про твоi потреби i потреби твоiх дiтей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому мiсцi краiни, ти маеш вiльний вибiр.

– Мiй любий i добрий небоже, – вiдповiла Адельгайда, – ти вже в першi днi свого володарювання прислав менi вияв спiвчуття, i я через твого посланця подякувала тобi, а тепер ти прийшов сам висловити свое спiвчуття, i я теж сама висловлюю тобi свою вдячнiсть. Ти любив мого чоловiка, вiн знав про це i теж любив тебе. Вiн мав iншу думку про тебе, нiж твоi ближнi, i його думка була й моею думкою. Добре, що так склалося.

А оскiльки людина мае думати й про земне, i то не для себе, а для своiх дiтей, я дякую тобi за твою пропозицiю дбати про мене й вiдхиляю ii, бо нашого майна досить для мене i моiх малих дiтей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоеi краiни не зашкодив iй. Вибiр мого житла нехай припадае на цей замок, я не бажаю нiякого iншого.

– Нехай буде по волi твоiй, – кивнув Владислав, – i, поки Господь дае менi владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоiх малих дiтей для пiднесення нашого роду, а з бiльших Марiя вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрiйського, i буде через його сестру Гертруду ще тiснiше пов’язана зi мною i з краiною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравii в Богемiю, щоб видiлити йому майно, як i личить молодiй галузцi священного дерева роду Пржемисла.

Лишайся зi своiми дiтьми в цьому замку, поки в краiнi мир, i так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.

– Ця пам’ять не змiниться нiколи, – промовила Адельгайда.

– У цьому домi твое серце не одужае, – зауважив Владислав.

– Але менi тут найкраще, – вiдказала Адельгайда.

– Тож нехай буде так, – погодився Владислав.

– Нехай, – зiтхнула Адельгайда, – i нехай не зникне моя довiра до твоiх слiв.

– Я вiзьму цю довiру з собою в дорогу як радiсть, – усмiхнувся Владислав.

– А тепер накажи своiм людям, – запропонувала Адельгайда, – зайти в замок, щоб iх почастували. Тут ще е припаси з часiв Собеслава. Бореш подбае.