Вітіко

Пiдвелися абат iз Кладрубiв, абат iз Бржевнова, абат iз Вiлемова, абат iз Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуго, старший священик Вишеграду, священик Даниiл та iншi священики, старий Любомир, старий Вшебор, вiйськовий проводир Смiл, Дiвiш, старий жупан iз сивим i бiлим, мов снiг, волоссям; вiйськовий проводир Бен, а пiсля нього ще багато iнших чоловiкiв, Юрик, Бартоломеус, Божебор i знову багато iнших чоловiкiв, зокрема й численнi молодики в останнiх рядах: Велислав i син Начерата, а також Каста, що в лiсi коло Чинова мав на шапцi смугасту соколину пiр’iну.

– Я закликаю всiх глянути навколо й пересвiдчитись, що бiльша частина зборiв погодилася з моею пропозицiею. Писар запише це на пергаментi.

Пiсля слiв епископа всi, хто пiдвiвся, знову посiдали на своi мiсця. А сам епископ Здик обернувся до Вiтiко i сказав:

– Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’iзд.

Пiсля цих слiв епископа юнаковi Вiтiко принесли в залу стiлець. Здик знову пiшов на свое мiсце.

Вiтiко шанобливо вклонився, пiшов до стiльця, який принесли йому, й сiв.

Пiсля цього обговорення в роботi з’iзду настала довга перерва. Люди пiдводились, розмовляли, знайомились, заходили i виходили, ба навiть де-не-де вже випивали щось. Із заднiх рядiв до Вiтiко пiдiйшов Велислав, подав йому руку й запитав:

– Ти ще пам’ятаеш мене?

– Ти Велислав, – вiдповiв Вiтiко.

– Так, – вiдповiв Велислав, – можливо, ми дотримуемось протилежних думок, але сьогоднi ти знову такий, як коло Чинова, i це тiшить мене.

– Не знаю, чи нашi думки протилежнi, – зауважив Вiтiко, – бо я нiякоi думки не маю, а тiльки чекаю, що станеться.

Пiдiйшов до Вiтiко й син Начерата. Вiн був одягнений у небесно-блакитний оксамит i знову мав бiлу пiр’iну на чорнiй шапцi, як i коло Чинова. Вiн сказав Вiтiко:

– Я ж казав тобi, що ми знову зустрiнемось. А ти затятий, Вiтiко, i не поступаешся.

– А ти поступаешся?

– Коли змушують обставини, це робить кожна людина, – мовив син Начерата.

– Тiльки для одних цей примус легший, нiж для iнших, – зауважив Вiтiко.

Пiдiйшов i Каста:

– Вiтаю, тебе, Вiтiко!

– Я вже не пам’ятаю тебе, – признався Вiтiко.

– Я Каста, – сказав чоловiк, – я був коло Чинова в кавалькадi надто далеко позаду, щоб ти мiг запам’ятати мене. А тобi сьогоднi пощастило.

– Тут тiльки про дiло йдеться, – мовив Вiтiко.