Вітіко

Небагато минуло й часу, як слуга вiдчинив дверi й завiв Вiтiко, що й далi був у шкiряному обладунку.

Князь кивнув слузi, щоб той вийшов, а потiм сказав:

– Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазi. Пiдступи ближче, Вiтiко.

Вiтiко ступив кiлька крокiв вiд дверей i пiдiйшов до князя.

– Ти повинен пiдiйти аж до лiжка, – мовив Собеслав.

Вiтiко пiдiйшов, зупинився i дивився на князя. З його непокритоi голови звисали на плечi русявi локони. Шкiряний шолом вiн тримав у руцi.

– Вiтiко, – заговорив князь, – ти був розумним у нашому з королем Конрадом походi в Саксонiю, ти не належиш до жодного шляхетного роду моеi держави, в тебе чесний погляд, i ти не зрадиш мене.

Вiзьми найкращого коня, що е в замку, захистися добре вiд холоду та iдь у Прагу. Там у Вишеградi скликали з’iзд i радяться, що буде пiсля моеi смертi. Дiзнайся, що вони кажуть i що намiряються робити, i привези менi назад докладну звiстку. Я дам тобi золотого хрестика, покажи його епископовi Сильвестру, вiн допомагатиме тобi. Ти заприязнився з людьми навколо мене i виконаеш мое доручення.

– Ясновельможний пане, – озвався Вiтiко, – якщо я привезу тобi правдиву звiстку, чи будеш ти потiм карати тi землi, якi дiють проти тебе?

– Нi, мiй юний вершнику, – вiдповiв князь, – я лише почую, що дiеться, а потiм помру.

– Тож я йду i принесу тобi правдиве повiдомлення, – пообiцяв Вiтiко.

– Нехай Господь береже тебе, – побажав князь. Потiм сягнув рукою до дерев’яноi скринi, що стояла за лiжком, i дiстав звiдти скриньку, обтягнену червоним оксамитом.

Вiдкрив ii i взяв золотого хрестика: – Ось хрестик, – додав вiн.

Потiм знову закрив скриньку й подав ii Вiтiко, що взяв ii й заховав у куртцi. Потiм уклонився князевi та жiнцi й пiшов до дверей. Жiнка пiдвелася, пiдступила до нього i сказала:

– Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, i зберiгай вiрнiсть, допоки житимеш.

Вiтiко промовчав, а жiнка пiшла попереду нього до дверей i першою вийшла. В кiмнатi, до якоi вони зайшли, на численних простелених на пiдлозi оленячих шкурах гралося трое хлопчикiв.

На лавi сидiв священик.

– Собеславе, – сказала жiнка одному хлопчиковi, – глянь у кiмнатi, чи е там Бореш, i погукай його. Твiй батько хоче послати цього чоловiка.

– Добре, мамо, – вiдповiв хлопчик, пiдскочив i вибiг за дверi.

– Мамо, батько спить? – запитав другий хлопчик.

– Нi, Вацлаве, – вiдповiла жiнка, – але йому треба спочити.

– Та ми завжди тихенько сидимо, – скривився хлопчик.