Вітіко

Далi тяглися луги, луки i лiс. Вершники вибралися на височину, звiдки можна було побачити далекi околицi. Любомир зупинився i сказав Вiтiко:

– Бачиш, отам, де стоять дуби, е садиба Хлуми, де живе мiй син Мойслав зi своею родиною, а далi праворуч на великiй вiдстанi ми б дiйшли до садиби Дуба, де живе мiй син Пустимир зi своею родиною, отам, за тими горами з лiсом, стоiть Тржебин, де живе мiй третiй син Радоста з дружиною та дiтьми. Далi в краiнi живуть моi доньки Марiя та Евфемiя зi своiми чоловiками та дiтьми, а в бiк Моравii живе наймолодша зi своею родиною, ii, як i матiр, звуть Болеслава.

Повернувши на захiд i зробивши велике коло, вершники повернулися до жупного мiстечка.

Наступного ранку Вiтiко оглянув ринок у Дудлебах, де були речi, що iх селяни з довколишнiх земель привезли на продаж, i речi, якi вони купували, щоб повезти додому. Пополуднi Любомировi родичi виiхали на конях на луку i показали свою вправнiсть у iздi верхи та у володiннi зброею.

Вiтiко гостював у Любомира п’ять днiв. Шостого дня вранцi вiн попрощався.

Любомир подарував йому гарного арбалета. Вiтiко пiдвiсив його до сiдла. Чимало Любомирових родичiв мало не цiлу годину проводжали Вiтiко до лiсу, звiдки вiн приiхав. Там вони попрощалися з ним i поскакали назад.

Десь опiвднi Вiтiко добувся до Крумлова. Там вiн спочивав двi години. Потiм iхав одну годину вздовж Влтави проти течii на пiвдень. Далi повернув на захiд i виiхав на видовжену височину. Опинившись нагорi, побачив на пласкiй вершинi перед собою велику садибу, огороджену грубим чотирикутним муром.

Навколо садиби стояли хати i хижi. Брама в мурi садиби була вiдчинена, i Вiтiко заiхав на подвiр’я. До нього пiдiйшов чоловiк у високих складчастих шкiряних чоботях, штанах iз грубого сiрого сукна i суконнiй свитi з застiбками. На головi вiн мав чорну повстяну шапку з червоною прямою пiвнячою пiр’iною. Вiн звернувся до вершника:

– Ти Вiтiко, що промовляв у Вишеградi, чого ти хочеш?

– Якщо ти Дiт iз Ветржнi, що в лютому голосував у Вишеградi, – мовив Вiтiко, – i якщо ця садиба – Ветржня, то я, Вiтiко, хотiв би переночувати одну нiч i скористатися один день твоею гостиннiстю.

– Я справдi Дiт iз Ветржнi, що голосував тодi, – вiдповiв чоловiк, – а це моя садиба Ветржня, i я подбаю про те, чого ти просиш. – Потiм пiдiйшов i взяв коня за вузду, показуючи Вiтiко, що можна спiшитися.

Вiтiко спiшився, i Дiт повiв коня, поряд з яким iшов i Вiтiко, за вузду до стайнi i там iз допомогою Вiтiко доглянув його.