Вітіко

Навколо церкви на невеликiй вiдстанi вiд неi тягнувся мур. Вiд церкви земля полого опускалася на пiвдень, i на тому схилi виднiли два ряди хат i хижок. Позаду них i мiж ними ще росли лiсовi дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бiк долини здiймалася лiсова стiна, вища та могутнiша за всi тi, якi досi доводилося проiздити Вiтiко. На пiвдень вiд тiеi стiни мали бути лiси та луки, по яких Вiтiко приiхав два роки тому, коли попрощався з Генрiхом i його родиною.

Вiтiко пiд’iхав до муру навколо церкви, а потiм заiхав помiж хат.

Трохи далi на схiд вiд мiсця, де вже кiнчалися хати, стояла кам’яниця. Вiтiко вiдхилився вiд напряму свого руху й поiхав вузькою снiговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам’яницi. Доiхавши, заiхав у вiдчинену браму в мурi, що стояв перед будинком, на подвiр’я. Його формували сама кам’яниця, брама, мурована клуня, мурована комора й мурований хлiв. На подвiр’i Вiтiко спiшився. З кам’яницi вийшов лiтнiй чоловiк. Побачивши його, Вiтiко крикнув:

– Бувай здоровий, Мартине!

– Вiтiко, це ви! – гукнув старий чоловiк.

– Господи, яка радiсть! Тепер слiд одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсiдлали та розгнуздали його, прив’язали недоуздком i накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повiльно. Потiм добре зачинили дверi стайнi й пiшли до будинку.

– Давно вас тут не було, Вiтiко! – мовив старий.

Вiтiко скинув грубий вовняний плащ, зняв iз голови шкiряний шолом, поклав його на стiл i сам сiв на стiлець.

– Так, це я, – сказав Вiтiко, – i довгенько поживу тут.

– Для мене це велика радiсть, – усмiхнувся старий, – але як ви зможете жити взимку в лiсi?

– Узимку, а може, й довше, – вiдповiв Вiтiко.

– Ну, тодi треба пiдготувати дiм, – кивнув головою старий, пiшов до дверей кiмнати, прочинив iх i гукнув: – Люсiе! Люсiе!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зi зборками, бiлий фартух i бiлу хустку на головi. Запитала, чого старий хоче.

– Син господинi цього дому житиме тут i взимку, i влiтку, а можливо, ще й довше, – пояснив вiн.

– Ти повинна зварити йому iсти, розпалити в печi й належно опорядити дiм.

– Зараз розпалю, – вiдповiла дiвчина, – поставлю страву на плиту, а коли все закипить, пiду до Доротеiноi Агати, щоб вона разом iз сестрою допомогла менi прибрати в домi.

– Гаразд, роби, – мовив старий, i служниця вийшла зi свiтлицi. Потiм старий звернувся до Вiтiко: – Ми вже поiли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.