Сповідь з того світу

Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховае нашого сина, якщо i я звiдси не повернуся? Хто ховатиме батькiв? Чи я жалiю за тим, що накоiла? Нi!

І тут до мене пiдiйшов Бiда. Цiлий час, доки ми тут сидiли, вiн потягував щось iз бурдюка, пришпиленого до боку, i я так розумiю, що то була не вода. Вiд нього несло густим винним «амбре», коли вiн пiдiйшов до мене i присiв поруч. Я вiдвернулася. Вiн узяв мене за пiдборiддя, повернув до себе. Тодi нахабно спробував узяти мене за груди.

– Вiдчепися вiд мене, виродку. Чуеш, вiдчепись! – скрикнула я.

Вiн iще раз потяг вина iз бурдюка i знову пiшов на мене. Я вiдсовувалася все далi та враз зрозумiла, що мене зараз чекатиме.

– Рятуйте! – заволала я, а обр тут же вдарив мене в обличчя, так що я впала на землю.

Вiд того удару я на мить знепритомнiла. Степовик витягнув ножа, сiв на мене i почав розтинати мою сорочку на спинi.

– Рятуйте! – знову крикнула я, хоча вже й мало сподiвалася на той рятунок.

І тут пiдiйшов той, кого дикуни величали своiм царем. Половий. Вiн грубо вiдштовхнув Бiду, показуючи силу своеi влади, i сам став надi мною. Нi, вiн не мав намiру мене захищати: його також найперше цiкавили моi груди, а потiм i все iнше.

– Я – цар, – представився вiн, простягаючи до мене руку, я ж у вiдповiдь затопила йому в пику.

– А менi начхати на твое царство!

Вiн також з ударом не забарився – ударив так, що аж у головi замакiтрилося.

– Я даю тобi вибiр. Ти менi вiддашся – i я перестану тебе бити. Навiть нагодую. Якщо нi – ти помреш.

У вiдповiдь я хотiла багато чого сказати цьому дикуновi, однак вирiшила зекономити сили.

– Лiпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Обровi не сподобалася моя вiдповiдь, схоже, вiн дуже хотiв погратися зi мною «по-обоюдному».

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моею дружиною i царицею. Житимеш у розкошi. А коли нi, то я вiддам тебе на поталу своiх людоловiв. Ти помреш у муках i твое тiло роздиратимуть дикi звiрi. Вибирай!

«Нiколи!» – хотiла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволi тяжко.

Тодi вiн здiйняв надi мною свого меча, i я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вiчнiстю.