Сповідь з того світу

Наш ватаг на ймення Половий стояв посерединi захопленого селища й уважно спостерiгав за тим, як росли купи награбованого, прискiпливо оглядав бранцiв, оцiнюючи, скiльки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купцiв. Це був дебелий чолов’яга, закутаний у грецькi обладунки та вовчу шкуру, озброений бойовою сокирою. Я не раз бачив, як вiн тим топором розрубував людей навпiл…

– Люблю малих дiтей, – сказав я, стоячи поруч iз ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна iз захоплених жiнок: пишногруда й пишнокоса молодиця.

Оскiльки обр навiть не глянув у мiй бiк, я продовжив:

– Маленьких дiтей я люблю переважно за те, що у них молодi мами. А ще коли й тата нема!

Тiльки тепер вiн на мене поглянув i вишкiрився, розумiючи, до чого я хилю, тодi посунув до жiнки. Раптом дитина нiби почула щось лихе й почала плакати, мати пригорнула маля мiцно до своiх грудей.

– Вiддай! – рявкнув ватаг, ударив жiнку й забрав дитину, коли та впала.

Далi вiн передав дитинча менi i махнув рукою, аби я щось iз ним зробив. Мале так плакало, аж захлиналося. Жiнка кинулась до нього, але ватаг швиденько пiдiмнув ii пiд себе i почав задирати на нiй сорочку. Решта людей закам’янiли: холоднi вiстря аварських мечiв блискали перед самими очима.

– Чого ж воно плаче? – мовив я сам до себе, проте навмисно, аби почули iншi. – Певно, пити хоче!

Я взяв маля за нiжку i пiднiс над криницею.

– Не руш, пусти!!! – верещала мати малого, якiй ватаг нарештi зумiв розвести ноги. Добра краля – за неi нам гарно заплатять, якщо, звiсно, цей бик ii не замордуе.

– Пiзно кричати!

Малий полетiв униз, тiльки булькнув. Вона рикнула диким криком, але нiчого зробити бiльше не змогла. Тiльки ридала. Нiчого, руськi баби сильнi, витримае. Вона йтиме степом зi шнурком на руках, прямуючи за нашими кiньми, аж доки ii не продадуть на якомусь невiльничому ринку котромусь iз тих жирнощоких евнухiв.

Я обром не був, хоча i прийшов з ними. Моя особа взагалi не мала вiдношення до жодного людського роду-племенi. Мiй дiм – не держава, не мiсто й не село, бо народився я у пеклi. На самому глибшому його днi – сьомому. Менi не потрiбнi були анi золото, нi срiбло, а лише загубленi, задурманенi душi слов’ян.

У них була добра земля, тому цi люди не поклонялися золотому демоновi.