Сповідь з того світу

Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але вiн вiддаляеться, нiби граючись…

Вiтер здiйнявся ще сильнiший, передвiщаючи бурю, – вода на озерi враз потемнiла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усi небеснi сили. Менi б зараз пiти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетiла чутка: усi перестрашенi, шукають…

Я заплющила очi i пiшла далi понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша нiч… Орфей, Еврiдiка…

– Я пiду за тобою до пекла, – згадалась обiцянка – й очi враз залилися гiркими слiзьми, а ноги, пiдкошуючись, понесли далi.

Стемнiло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Передi мною, просто у крутому схилi, була викопана яма. Колись ii було забито дошками, але з часом дошки погнили… Менi розповiдав Іван, що в дитинствi вони лазили по тих ямах, якi, насправдi, й не ями, а пiдземнi ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованiсть i загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лiзли…

Пiдземний хiд дихав на мене холодом крiзь прогнилi дошки, звiдти чулося щось подiбне до стогону.

Вiтер, протяг… А може, то душi, якi спускаються з землi у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» i, не довго думаючи, заходилася руками виривати тi дошки, ламаючи нiгтi та здираючи шкiру до кровi. Нарештi я встала, важко дихаючи. З поранених пальцiв текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на головi мокре вiд дощу. На мене дивився лаз на той свiт: вiн кликав мене до себе, запрошуючи завiтати до пекла. Я набрала повiтря у легенi, видихнула – i полiзла просто йому в пащеку…

Це тiльки з першого погляду хiд був широким. Чим далi я просувалася всередину, тим вiн ставав усе вужчим, так що я лiзла все глибше i глибше, звиваючись, нiби змiя. Присвiчувала собi лiхтариком з мобiльного. Назад менi вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цiй ямi, але тодi я про це не думала, а лiзла вперед. Менi двiчi доводилося розгрiбати руками завали, при цьому стогнучи з болю та вiдчаю.

Розгребла – полiзла далi. Усе вперед i вперед.

За якийсь час хiд почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колiнах. А згодом i на ноги встала, пiшла, навiть не пригинаючи голови. Так я йшла i йшла, присвiчуючи собi. Хiд переважно iшов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розiйшлася на три боки. Куди ж менi пiти? Почала вивчати все докладно i раптом зауважила ще один хiд – четвертий.