Рапсодія у Ре мінорі

– Моя добра дiвчинко, менi здаеться, найбiльшим жартом е те, що я прийшов у цей свiт. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспiльство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так.

– Не говори такого. Ти прекрасний архiтектор. Нiхто не мае стiльки замовникiв.

– Так, багачi наймають мене, i я будую iм гарнi «хатинки». Водночас спостерiгаю, як опаскуджуються нашi мiста безглуздими спорудами.

– Тимофiю, не можна мучити себе тiльки тому, що ти не головний архiтектор держави.

– Не тiльки. Менi здаеться, що передi мною якась стiна, i я не знаю, як обiйти ii, а пробити нема сили.

– То стiна мiж тобою i людьми. Але ти сам ii звiв.

– Можливо… Очевидно, я не можу жити в брудi.

– Тимофiю – яке у тебе гарне iм’я! – ти витворив собi уявний свiт, а що там iншим важко перебувати, або навiть неможливо, то вони не виннi.

– Тобi зi мною важко?

– Інодi – нестерпно.

– Я у цьому причина?

– Нi.

– Тодi хто?

– Тут винуватого не може бути… Є те, що е… А знаеш, чому музика така прекрасна?

– Не знаю.

– Тому, що музика це гармонiя, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонii мiж собою й суспiльством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але вiн е, i буде вiчно.

– Маеш рацiю. А далi?

– А далi – постав собi завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тiльки не шукай того, чого бути не може.

– Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуешся, чому люди охоче дають поради?

– Нi.

– Бо iм не треба iх виконувати. Яке завдання може собi ставити безробiтний архiтектор… Яно, я знаю, як зробити мiста прекрасними, а надi мною насмiхаються… Розумiеш, насмiхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?

– Тимофiю, що за питання дитяче.

– Ти мене визнаеш. Спасибi i на тому. Але ж ти хочеш, аби я був iншим…

– Та не хочу, щоб ти був iншим, я хочу бути з тобою.

– Мабуть, у мене все вже прийняло незворотнiй характер. Не осуджуй дуже. Надiюся, «там» буде якось iнакше…

Дiвчина спочатку подумала, що вiн дражнить ii, та коли переконалася, що це серйозно – прочитала в його хижому безжалiсному поглядi, – злякалася.

– То вiзьми й мене з собою.

Це його вразило. Вразило i здивувало.

– Навiщо? Ти така гарна, пишна, тобi дiтей народжувати, а не думати про дурне.

– Тимофiю, ти нiчого не розумiеш. – І додала з болем: – Абсолютно нiчого.