Кращий вік для смерті

– Книжнику, та тут усе згнило!

– Тут? – запитав вiн, змiтаючи павутину з краю полицi. – Навряд чи. Та й плоти начебто були не гумовi – нi згнити, нi пересохнути не могли. Тiльки шви перевiримо – i все.

Бiлка зморщила нiс.

– Ну, наприклад, – процiдила вона, оцiнююче оглянувши стелажi. – Припустiмо, плiт ми знайдемо. А що з кiньми робити? Коней доведеться кинути?

– Не обов’язково. Конi плавають.

– Ага. Плавають. Ми будемо не просто мiшенню! Ми будемо ду-у-уже великою мiшенню! Тiм, так нас розстрiляють iз моста, чхнути не встигнемо.

– А iншого варiанта все одно немае, – вiдповiв Книжник спокiйно, але Бiлка бачила, що вiн зовсiм-зовсiм неспокiйний, просто намагаеться показати iй свою крутизну. – Плiт допоможе нам переправитися на той бiк без моста – це раз. Уночi нас буде погано видно – це два, значить, стрiляти буде важко й у нас з’явиться шанс. Ага! Ану допоможи менi!

Вони насилу стягнули з однiеi з нижнiх полиць важезну сумку. Зверху посипалося смiття, стелажi хитнулися, пiд стелею зашарудiло, заклекотiло, Бiлка схопилася за автомат, у каптурi стривожено застрекотiв Друг, але тут у густiй темрявi зоряним розсипом блиснули сотнi розплющених очей.

– Кажани, – фиркнула дiвчина. – Тьху! Гидота!

– А по-трете… – сказав Книжник тремтячим голосом, – ми подумаемо над тим, щоб у жителiв Сiтi i наших друзiв iз Парку було iнше заняття на момент переправи.

– Ти злякався? – запитала Бiлка.

– Дурницi… – вiдповiв Книжник. – Мишi, хоч i з крилами! Чого iх боятися?

Вiн сiв навпочiпки, витер долонею густий шар пилу, що присипав баул, прочитав напис дрiбними буквами i задоволено кивнув.

– Терпiти iх не можу, – зiзналася Бiлка, стоячи за його спиною. – Гидота. І ще кусаються…

– Ну, якщо iх не чiпати… – повiдомив Книжник, пiдбираючи факел. – Судячи з кiлькостi лайна на пiдлозi, iх багато, i живуть вони тут багато рокiв… Це ми у них у гостях.

– Не люблю мишей.

– Ну, й добре… – незважаючи на напiвтемряву, Бiлка роздивилась, що вiн посмiхнувся.

– Скажи вже чесно, теж боiшся!

– Гаразд… – вiдмахнувся вiн. – Нехай боюся, але не так сильно. Тут iнше…

– Що – iнше?

– Я тут подумав… Знаеш, але ж ти моя перша учениця.

– Це в якому сенсi?

– Я так нiкого i не навчив читати, хоча давав слово.

– Кому давав?

– Своему вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаеш його? Такий смiшний, ходив кособоко i накульгував.

– Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.