Кращий вік для смерті

Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його життi. Не сховище, де сплять або перечiкують небезпеку, а мiсце, де пахне затишком, хорошою iжею, розтопленою пiччю, свiжим деревом вiд меблiв i коржиками з житнього борошна. У Парку нiде так не пахло. Навiть на кухнi.

Книжник хитнув головою, потер кулаками запаленi вiд недосипу очi й широко позiхнув, ледь не виламавши щелепу.

– Що? Розморило? – запитав Том, усмiхаючись. – Давай-но ще по однiй!

І вони випили.

Вiд цього додаткового стаканчика Книжник якось вiдразу протверезiв, йому перехотiлося спати, а Том – навпаки.

Ева повела дiтей у дальнiй куток – укладати спати. Стало ясно, що i гостям пора вирушати на бокову.

– Пiшли, – сказав господар, встаючи, очi у нього злипалися, – облаштуетеся в старiй коморi. Я там давно зерна не тримаю, зате трава е скошена, так що буде м’яко. Вранцi Ева вас нагодуе, дасть iжi на дорогу – i в добру путь! Як ми домовилися, Бiлко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живiть вiчно, дорогi гостi!

Вiн вiдчинив перед ними дверi комори.

– Якщо треба по яких справах, то сходiть зараз. Ось туди! – Вiн показав рукою, куди. – А вночi у двiр краще не виходити. Зараз ми з Евою корiв подоiмо i випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнае…

Вiн позiхнув широко i, засоромившись, прикрив рот рукою.

– Ну все… Доброi ночi.

* * *

Коморою називався старий сарай, в якому ранiше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стiни iззовнi заросли плющем так густо, що всерединi стало сиро, вiд вологостi на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, мишi звiдси так i не пiшли, напевно, по старiй пам’ятi.

Бiлка розстелила каремати в кутку так, щоб у полi зору були i дверi, i невелике вiкно, розташоване на протилежнiй стiнi, майже пiд самим дахом, i з неприхованим задоволенням сiла, знявши взуття. Автомат лежав по праву руку вiд неi, i Книжник розгледiв, що запобiжник поставлений у позицiю стрiльби чергами.

– Роззувайся, – наказала вона, виймаючи з рюкзака ту саму бляшанку з маззю.

Тiм нанiс пахучу темну субстанцiю на потертостi й прислухався до вiдчуттiв: щемливий бiль вiдразу ж пiшов, ранки щипали, але не сильно.

– Дякую.

Жирна мазь погано стиралася з пальцiв, але Книжник старанно витер руки пучком старого сiна i сiв, витягнувши босi ноги перед собою. Це було по-справжньому здорово – сидiти ось так спокiйно, в безпецi, з повним шлунком, i ворушити пальцями на ногах.